Світ його уже не упіймає,

ворог не побачить і не вб’є.

Дар до перевтілення Мамая

в кожному із нас з дитинства є.

На майдані, чи біля дороги,

він сидить дотепний у віках,

підібгавши попід себе ноги

і тримає кобзу у руках.

Він на ній повільно дуже грає,

у очах покірність і печаль,

а під нею назирці тримає

гострого і спритного меча.

Погляд свій він спрямував за обрій,

роззирає далі голубі,

серцем він, немов буй-тур, хоробрий

і готовий кинутися в бій.

У  секунді спалахне, як порох,

або влучно вистрілить, як залп.

Знає він: коли з’явився ворог,--

головне, щоб він тебе не знав.

Маскуватись легко, наче вітер,

в посмішку, у жарт, в лукавий сміх.

Той, хто вміє стати непомітним,--

вже наполовину переміг.

Закликати на словах до миру

і покірним бути, як вівця.

З ворогом не можна бути щирим,--

з ним боротись треба до кінця.

В тебе більше виходу немає,

як у собі вгамувавши гнів,

пригадати козака Мамая,

і під кобзу розпочати спів.

Грошко Валерій Михайлович. Українець. Народився в 1953 році на Поділлі. У селі Миньківці, Дунаєвецького району Хмельницької області.

З 1977 року, після закінчення факультету журналістики Львівського національного університету працював у редакціях одеських газет. Зокрема, у “Чорноморських новинах” та “Одеських вістях”.

Брав активну участь у громадсько-політичному житті Одеси. Один із засновників і перший голова товариства “Південна громада”. Один із організаторів і очільників Одеської обласної організації Народного Руху України.  Делегат від Одеської області його перших двох з’їздів. Один із фундаторів народного університету українознавства.

Православний рідновір. Поет. Публіцист. Пише ліричні, філософські, а також поезії громадянського звучання. Зараз проживає у місті Хмельницький.