Головнокомандувач УПА Роман Шухевич славився своєю авантюрною і навіть безрозсудливою вдачею, але його винахідливість і «фартовість» дозволяла у найскладніших ситуаціях залишатися неушкодженим. Будучи найрозшукуванішою особою у повоєнному СРСР (у 1948 році він був оголошений у загальносоюзний розшук, його прикмети і фотографія були розміщені в «ориентировке МГБ СССР») Шухевич дозволяв собі посеред дня з’являтися у Львові в мундирі офіцера НКВС або в одязі сільського дядька. Однак, чи не найризикованішою та найвідчайдушнішою справою, були поїздки головнокомандувача УПА на узбережжя Чорного моря для лікування та відпочинку.

     Замолоду Роман Шухевич був відомий як спортсмен і цілком здоровий чоловік. Однак роки підпільного життя, з його постійними фізичними, а найголовніше, нервовими перевантаженнями, серйозно підірвали здоров’я лідера повстанців. Зі спогади очевидців із оточення Шухевича, проблеми зі здоров’ям розпочалися в Чупринки у 1947 році (у віці 40 років). Перебування у вогких, задушливих лісових криївках загострило ревматизм, серцеві та легеневі хвороби. Охоронець Шухевича Михайло Заєць (Зенко) у своїх спогадах, записаних у 1951 році, стверджував: «З початком 1947 року хвороби почали підточувати здоров’я Командира. Боліли ноги. Дійшло до того, що без лікаря не обійшлося. Вирішено було піти до лікаря у місто Ходорів. Мені не поміщалося в голові, щоб Командир ішов прямо большевикам у руки. Але сталося – і все було як слід. Одного дня вранці зібрався Командир у ватяний одяг, приходжений уже, взяв стару дядьківську шапку, встромив пістолет до штанів, гранату в кишеню, намазав руки товщем (жиром – Тиждень) а відтак натер попелом і в одну руку взяв кошик, у другу палицю, швидко попрощався з нами і вирушив на шлях». Однак вдале повернення з Ходорова не принесло добрих новин. Лікар діагностував у Шухевича складну форму ревматоїдного артриту (у Чупринки набрякло навколо коліна). Своє лікування Командир намагався продовжити у Львові. У червні 1947 року він під виглядом «бухгалтера із молочарні» відвідав львівського лікаря Матвія Лотовича, який з’ясував, що пацієнт страждає на шлункові розлади, ревматизм суглобів та послаблення серцевого м’язу. Головному командирові було прописано відповідний лікувальний режим. Відтак, пристосовуючи лікарські рекомендації до умов підпільного життя, Шухевич розпрощався з підземними криївками, теплу пору року намагався проводити у лісових таборах УПА, а взимку переховувався на конспіративних квартирах.

Розвідка відпочинком

     Однак таке специфічне «лікування» приносило небагато користі. Шухевича почав мучити підвищений тиск і частий головний біль. Лікарі рекомендували лікування в спокійних умовах, прописували Чупринці відпочинок. Стаціонарно лікуватися у Львові чи в будь-якому іншому західноукраїнському місті було не можливо у зв’язку з посиленими заходами безпеки з боку МВС і МДБ. Тоді було прийняте відчайдушне рішення – виїхати на лікування на Схід, туди де радянські спецслужби найменше сподіваються зустріти керівника націоналістичного руху опору. Місцем лікування обрали Одесу, яка славилася своїми висококваліфікованими лікарями і гарними приморськими курортами. Спершу до Південної Пальміри вирушила зв’язкова і довірена особа Шухевича Галина Дідик (Анна). Путівку на курорт Анні роздобув, пов’язаний із підпіллям, голова артілі «Червоний промінь» Іван Парубчак, який оформив відповідні документи через Львівський облліспромсоюз. Анна виїхала до Одеси з фальшивим паспортом на ім’я Ксенжик Софії Петрівни. У санаторії «Імені Карла Маркса» Галина Дідик провела місяць у червені-липні 1947 року. Згадуючи свою поїздку, вона розповідала: «Поїхала я в Одесу подивитися, чи можна там йому підлікуватися. Трохи було страшно, бо до того часу ми сиділи в лісі, а тут доводилося вийти з нього, переодягнутися, їхати поїздом. Одержала якусь путівку і поїхала в Одесу на курорт. (...) Попала я на курорт «Куяльник». немовби важко хвора на серце. Мене прийняли. Лікували там грязями. Водночас побачила, що на Східній Україні люди як люди, що то не ті типи, до яких ми звикли тут, – енкаведисти. А головне те, що коли вони довідалися, що я з Галичини, стали до мене направду дуже гарно ставитися». 
 

Зиму 1947–1948 років. Шухевич продовжував лікуватися «підручними» методами, залучаючи лікарів-підпільників. Зокрема, відомо, що його лікував лікар-хірург Олесницький, який, очевидно, найбільше наполягав на тому, аби вивезти Головного командира на оздоровлення у якесь спокійне місце, де не існуватиме щохвилинної небезпеки.

Фото з Одеси

     Весною 1948 року серцеві хвороби Шухевича загострилися. Ослаблення серцевого м’язу та підвищений тиск не давали керівнику підпілля повноцінно працювати. Відтак, у травні 1948 року Галині Дідик вдалося організувати дві путівки в санаторій «Лєрмонтовський» в Одесі. Санаторні путівки були оформлені на фіктивні документи начебто двох вчителів – Хом’як Анни Степанівни та Польового Ярослава Васильовича. Подорожували літаком за маршрутом «Станіславів – Одеса». Прибувши на місце призначення Шухевич і Дідик пройшли обстеження у поліклініці курорту, а потім, відповідно до висновків комісії, придбали за готівку курс оздоровчих процедур (по 10 тисяч рублів на кожного), і протягом півтора місяців (червень-липень) лікувалися у кардіолога Неллінгера, професора Сігала та дантиста Балабана, консультувалися в лікарів Казацкера і Шмальца. 

     Уже після загибелі Романа Шухевича слідство встановило, що під час лікування Шухевич і Дідик часто з’являлися в центрі Одеси, відвідували музеї, оперний театр, різні лікувальні заклади, фотографувалися у міських фотоательє. Ще вражаючіший факт розповіла Галина Дідик у своїх спогадах: «У той час не було в санаторіях апаратів, щоб робити кардіограму. Був він тільки в якійсь військовій частині. Я пішла туди попроситися, але мені сказали, що вони так нікому не роблять. Але коли почули, що ми галичани, що я приїхала з хворою людиною зі Львова, дуже прихильно поставилися і зробили кардіограму». Так лютого ворога радянської влади обстежили у радянському військовому госпіталі. Забігаючи на перед, зазначимо, що вже в 1950 році органи МДБ вчинили добру «прочуханку» одеській міліції за втрату пильності. Відзначаючи волаючу халатність одеських органів внутрішніх справ, слідчі МДБ констатували, що «місцевими органами міліції вони (Шухевич і Дідик) були тимчасово прописані на проживання згідно із наданими фіктивними документами. Причому, на паспорті Шухевича була фотографія, тотожна із тією, що містилася в збірнику МДБ СРСР №1».

     Водночас поїздка в Одесу була для Романа Шухевича психологічно доволі важкою подією. Як згадувала Галина Дідик: «Це було досить складно, бо серед людей він уже давно не був, звик іншими командувати, а тут довелося мені ним командувати, бо я йому сказала, що він їде як пакунок, але за все я відповідаю». Кожен вихід до міста, кожен похід до лікаря були надзвичайно ризикованими. Коли Шухевич був на процедурах Анна очікувала його в коридорі з пістолетом в кишені, а сам Чупринка під час відвідин лікарів не розлучався із ампулою отрути. 
 

Повертаючись з Одеси, підпільники намагалися змінити маршрут. Спершу літаком вирушили до Чернівців, а звідти – потягом до Кишинева, а вже з Молдавії потягом дістались в Галичину.

Знову на море

     Лікування покращило стан здоров’я Шухевича і протягом кінця літа й осені 1948 року він почував себе цілком добре. Чупринка неодноразово наголошував, що завдячує Дідик життям. 
 

Однак взимку 1948–1949 років недуга знову нагадала про себе. Заєць писав у спогадах: «“Заглядала неміч до Командира. Спинялося серце, кружилося в голові – тоді западав на всіх сумний настрій». 
 

Погіршення стану здоров’я змусило Шухевича в січні 1949 року звернутися до послуг львівських лікарів. Зокрема, він двічі відвідував відомого львівського терапевта Абрама Блея, кардіолога Мартинова, рентгенолога Криштальську, а також дантиста Львівського медінституту Коваля. Великою проблемою стало забезпечення ліками. Знаючи про проблеми зі здоров’ям Шухевича радянські спецслужби завербували у львівських аптеках понад 40 агентів-інформаторів. Тому медикаменти для лікування Головкома УПА діставали нелегально через підпільницю Любов Микитюк, яка працювала лаборантом львівського медінституту.
 

Одеський курс лікування Роману Шухевичу довелося повторити. У червні 1949 року він разом із Галиною Дідик, за тими самими фіктивними паспортами на прізвища Хом’як і Польовий, виїздить до Одеси. Спочатку пара оселилася на квартирі навпроти санаторію «Аркадія», але згодом, за рекомендацією лікаря Шубладзе, переїхала у передмістя Одеси – село Крижанівку (Дідик називає у спогадах це село Карачанівкою), де оселилася у помешканні бригадира місцевого колгоспу Матвія Жуматина. Лікувалися у тих самих лікарів, що й першого разу. Повторне лікування, як і попереднє, обійшлося в 20 тис. рублів на двох. 

Під час другого візиту в Одесу з Шухевичем сталася прикра пригода – купаючись у морі, він загубив медальйончик із зображенням Богородиці, який йому в дитинстві подарувала мати. Як згадувала Дідик, після безуспішних пошуків, керівник підпілля пророче заявив: «Я згубив, уже не знайду. Це значить, що я скоро загину».

Зворотну подорож у Галичину Шухевич і Дідик здійснили через Київ. Охоронець Головнокомандувача УПА Зенко зазначив, що Шухевич повернувся з курорту «чорний, здорово опалений (загорілий – прим. авт.)». 
 

Цікаво, що під час відпочинку в Одесі Шухевич був офіційно розлучений зі своєю дружиною. Чи була Дідик його коханкою наразі не відомо. Принаймні чекісти про це нічого не знали і, відповідно, в архівних документах МДБ про романтичні стосунки головнокомандувача і його помічниці нічого не сказано. Так само, як і у спогадах самої Дідик і близьких до Шухевича людей. Останні дні

Однак літнє лікування полегшило стан Чупринки лише на кілька місяців. Пізньої осені 1949 року хвороби Командира знову загострилися і він змушений був звертатися за допомогою до львівського лікаря Чернецького. Взимку 1949–1950 років сили поступово залишали Шухевича, навіть короткі – на 10–15 км – марші давалися йому уже надзвичайно складно. Не зважаючи на лікарські процедури, уколи, дієти, ситуація кардинально не змінювалася. Шухевич намагався не «збавляти обертів» у роботі, навпаки, відвідини Східної України спонукали його до початку праці над закріпленням підпілля на Сході. Зв’язкові командира об’їздили майже всі обласні центри, розбудовували мережу оунівських зв’язків, створювали конспіративні квартири. 
 

На початку 1950 року Шухевич працював над планами перенесення підпільних баз, будівництва нових криївок, розробляв інструкції щодо роботи з молоддю, міськими жителями Східної України. 
 

     Наприкінці лютого 1950 року, за свідченнями Михайла Зайця Шухевич почувався особливо погано: «Останні дні були більш як жалюгідні. Високий тиск крові, болі голови, часті атаки серця... Це відбувалося періодично. Відчувалося, що Командир збирається від нас на той світ.  «Мені б конечно зробити знимку в військовому однострою, в «бандерівці» та нас із тризубом» – говорив у передостанніх днях Командир. В перших днях березня дещо покращило зі здоров’ям, а, може, це тільки нам здавалося. Проте в ліжку не хотів лежати. Ходив по кімнаті сумний. На силу відповідав Гані чимось дотепним. «Буду вмирати, Нусю» – не раз каже». 
 

    У такому стані застала керівника націоналістичного підпілля в Україні спецоперація МДБ 5 березня 1950 року. Операція, яка стала останньою у його повстанській боротьбі...

http://www.ut.net.ua/art/168/0/208/