7-11 травня в українському місті Одесі та румунському місті Тульча пройшла міжнародна наукова конференція «Нижньодунайський регіон у 15-20 століттях: історичні, етнічні та культурні трансформації». Серед учасників – провідні дослідники історії козацтва з Одеси, Києва, Чернігова, Бердянська, Дніпропетровська, Ополє (Польща). В програмі конференції – подорож місцями задунайських козаків та їх нащадків. Перед вами – подорожні нотатки мандрівки до прекрасного краю – дунайської дельти.

День перший, або Подорож у часі

7 травня пройшла власне конференційна частина конференції. Вибачте за тавтологію. На історичному факультеті науковці – дослідники історії козацтва – здійснили подорож до уявного минулого. Хоча почекайте… серед гостей та учасників – сучасні козаки. Тож минуле – поняття досить умовне – куди правду діти – багато серед сучасних козаків справжніх артефактів. Та все ж дух козацький живий – це видно хоча б за подальшими карколомними пригодами українських козаків та козакознавців (цікаве поєднання, чи не так?) у Румунії.

Підсумок першого дня: доповіді прочитано, обговорено, простіше казати – апробовано. Попереду – чотири прекрасних травневих дні і мандрівка до оспіваної в народних піснях Задунайської Січі.

День другий, або Крізь численні бар’єри

Збори – о шостій ранку біля Пасажу. Перша перевірка документів. Дехто її не пройшов і побіг додому за паспортом J

Хто мандрував до Румунії з України – знає, що справа ця в наш час утруднена перетином одразу декількох кордонів. Вперше попередження про наближення до україно-молдовського кордону з’являється одразу за Маяками – це горезвісні Паркани, обіцяні (обіцяного 3 роки чекають?) Україні республікою Молдова. Проїхали станицями Буджацького козацького війська - Миколаївка-Новоросійська, Михайлівка, Акмангіт. Перша зупинка – пам’ятник Аспушкіну – мальовнича місцина побіля джерела в славетних Татарбунарах. Тут шановний пан-отаман простіше кажучи декан історичного факультету Вячеслав Кушнір частував мандрівників байками про багатокілометрові турецькі підземелля та своїм неперевершеним сорокаградусним чаєм. Наступна зупинка – місто слави українських козаків – Ізмаїл. Праворуч – пам’ятник Авсуворову, ліворуч – залишки рову турецької фортеці. Де пан професор Сергій Лепявко? Він вже омочив свої ноги у блакитному Дунаї. Швидше, Сергіє Анатолієвичу – попереду ще стільки цікавого!

Перша цікавинка – тріумфальна зустріч на українському міждержавному переході. Нашу групу з 18-ти чоловік пригостили кавою і цукерками, а потім гостинні прикордонники понад півтори години протримали науковців у своїх теплих обіймах. Далі – дві молдавських прикордонних застави, переправа через Прут – і ось, пройшовши певні формальності і отримавши інструкції щодо подальшого маршруту – ми в Румунії – краї румун, ромалів, Дракули і нащадків задунайських козаків. Перше румунське місто по дорозі – Галац.

Місто Галац засноване в 12 столітті князем галицьким Ярославом Осмомислом. В самому центрі міста – величний монумент українському гетьманові Іванові Мазепі, упокоєному тут в 1710-1944 роках. Два нових престижних райони міста названі на честь гетьмана Мазепа-1 та Мазепа-2. Оскільки наші провідники в Галаці були не вперше, ми блукали по місту усього-навсього три години. Перша несподіванка – хитромудрі румуни продають свою національну валюту іноземцям в півтори рази дорожче, аніж своїм співгромадянам. От румуни, от хитруни!

В очікуванні порома українські мандрівники розбіглись по березі Дунаю – хто фотографуватись, хто розім’яти ноги, а хто в пошуках смачних мічі – м’ясних смажених щойно при тобі на грилі чи то котлет чи то ковбасок. Підкріплені та відпочилі ми ступили на пором, який вмить домчав нашу колісницю на правий беріг Дунаю.

О, Дунай! Який ти великий! Який ти сильний! Який ти брудний!? Який ти запашний? О, Дунай…

Колесо нашого мікроавтобуса вперше ступило на цей незвіданий край – румунську частину Добруджі. Чому незвіданий? Просто ми вперше відкривали для себе землю, яка прихистила залишки славетного запорозького воїнства після знищення їхньої матері-Січі… В курортному місті Тульча нас привітала українська громада – вона тут достатньо велика, шанована та впливова. Поселили в готелі «Селект» - власник – українець Ткаченко, жене непоганий сливовий самогон. Спогади про вітальний бенкет позитивні – їжа смачна, напої крутять голову, тости запальні. Ми в Румунії? Не віриться. Все тут дихає Батьківщиною. Ми вдома! Надобраніч.

День третій, або Українське Задунав’я

В дунайські плавні мандрівники відправились на чудовому невеличкому катері. Вже виходячи з тульчинського порту пасажири отримали чергову порцію емоційного заряду – мальовничий Дунай гостинно запрошував до подорожі своїми недоказаними краєвидами. Що за поворотом?

Пропливаючи повз численні українські села дунайських плавнів відчуваєш якесь хвилювання. Ця місцевість стала ареною численних історичних подій, пов’язаних з історією нашого народу. Десь тут знайшли свій притулок вигнані з південної України сарматами скіфи. Тут опісля своєї поразки від гуннів на Тилігулі мешкали остготи, сюди візантійський імператор Юстініан І відправив засновника Києва Кия, де той заснував прикордонну фортецю Києвець. В сучасному румунському містечку Ніфару досі збереглися залишки літописного Преславця – столиці Святослава Войовника у 969-971 роках – це був центр його земель. На Нижнє Придунав’я поширювалась влада галицьких князів в 12 столітті, а на початку 13 тут між Карпатами і Дунаєм на Бирладских землях знаходили притулок князі-вигнанці з Русі. Врешті саме сюди скеровувались численні морські походи запорожців у 16-17 століттях. І саме сюди прийшли їхні нащадки після 1775 року і заснували новий козацький осередок – останню Січ, Задунайську…

Володіння задунайських козаків простягались від Тульчі до самого моря. У 1828 році Задунайське військо було ліквідовано, але нащадки задунайців та інші українські поселенці залишились на освоєних землях. Тут вони мешкають і зараз. Румунська частина дельти Дунаю – це понад 20 українських сіл та поселень. Першим з відвіданих мандрівниками стало село Крішан. Місцевий народний колектив «Задунайська Січ» заспівав вітальних пісень, а гостинні українці (щоправда, вони вже в більшості румунізовані і не розмовляють рідною мовою) пригостили нас чудовими рибними стравами, якими славиться цей регіон.

Далі наш шлях лежав до Нижнього Дунавця – місця розташування Задунайської Січі. Біля встановленого в центрі села монумента на честь славних задунайців зібралася дунавецька громада – так історики, усе життя досліджуючи козацтво, побачили його нащадків на місці чи не єдиної Січі, місцевість якої збереглася (більшість Січей затоплено сучасним Каховським водосховищем). Час не залишив майже жодних матеріальних слідів тієї Січі – у 1828 році турки знищили її у відповідь на перехід невеликої частини козаків на чолі з отаманом Гладким на бік Російської імперії. Але церква в центрі села продовжує називатись Покровською, але українці складають досі більшість населення села, але малі діти співають українських пісень!

Наступна зупинка – центр комуни (щось на зразок районного центру) Мурігьоль. Тут ми не тільки стали глядачами концерту, влаштованого місцевою українською громадою – виступав відомий народний колектив «Журавка». Одеські студенти-історики з творчої групи «Джерело» заспівали муригьольцям звідомих українських пісень. Гнітюче враження справило те, що української мови в Муригьолі вже майже не розуміють. В школі минулого року було закрито український клас, румунізація вступила в останню свою стадію. А в неї на перепоні залишається останній бастіон – історична пам'ять нащадків задунайських козаків.

Повернення в Тульчу надвечір не стало кінцем культурної програми – підживлені смачною по-українськи поживною вечерею ми відправились на дослідження нічного румунського міста. Крокуючи тульчинською бруківкою ми співали українських маршових пісень – стіни минуловічних будинків відбивали луною по усьому узбережжі Дунаю «А попід горою, яром долиною козаки йдуть!»

День четвертий, або Два в одному

Субота 10 травня в Тульчі видалась сонячною і часом навіть спекотною. Цей день цілком був відданий нам на дослідження міста. Мер міста, місцеві депутати, представники українського посольства, румунського міністерства культури і багато інших офіційних осіб завітали на презентацію двомовної книжки Вячеслава Кушніра „Українці за Дунаєм”. Офіційний захід проходив в історичному музеї міста Тульчі в переддень виборів до органів самоврядування...

Кілька слів про „Українців за Дунаєм”. Вперше дослідив побут нащадків задунайців ще Федір Вовк, але його праці та роботи наступників великого українського етнографа за півтора століття дещо застаріли. Нові дослідження провів на початку нашого століття декан історичного факультету Вячеслав Кушнір за підтримки місцевих українських краєзнавців, меценатів, посадовців. У 2002 році вийшов україномовний наклад дослідження традиційної побутової культури українців придунав’я, а тепер було презентовано двомовне українсько-румунське видання – адже і румуни, і румунізовані українці мають великий інтерес до теми.

А опісля презентації та румунської частини конференції науковці відправились на польове дослідження Тульчі. Ми пройшли вздовж і впоперек усе місто, спілкувались з румунами, циганами, українцями, старообрядцями, навіть турками. До речі, Тульча, на відміну від Одеси – по правді багатонаціональне, толерантне місто. Усі народи вільно спілкуються на вулицях рідною мовою, вивчають її у школах, при цьому усі розуміють державну румунську. Надвечір, накупивши місцевих сувенірів на згадку про Нижній Дунай, ми зібрались в готелі і урочисто закрили конференцію. Завтра на нас чекала дорога додому...

День п’ятий, або По дорозі із хмарками

Розпрощавшись із гостинною Тульчею та її прекрасними мешканцями, науковці відправились в путь. Перша зупинка – руїни римсько-візантійської фортеці Дінагетія. Свого часу вона була свідком численних боїв, походів, переселень – а тепер це сумно-романтичний історичний заповідник, вкритий височенною травою і озвучений галасливими земноводними. Науковці погуляли тут на славу – хто назбирав на згадку уламків візантійської кераміки, хто виламав з фортечних мурів кілька кілограмових каменюк, а хто (не будемо називати імен) відшукав в ровах плантації одурманюючих трав і створив неперевершений гербарій. Великою проблемою стало перевезення цих коштовних речей та наркотичних речовин через румунський блокпост – на щастя нас не обшукували. Наприкінці подорожі сталось два невеликих інциденти. На території Джурджулешт (республіка Молдова) автомобілі мають традицію пересуватись по зустрічній смузі – близько півгодини ми з’ясовували з молдавським водієм про кого ж найсмішніші анекдоти у світі. На щастя, ця гумористична дуель припинилась до втручання збройних сил і міждержавний конфлікт було залагоджено. Ще одна пригода сталася вже на українській території – під час обідньої перерви в мальовничій місцевості між Катлабухом і Дунаєм з видом на потойбічну Румунію, з’ясувалось, що у пана-отамана збереглися значні залишки сорокаградусного чаю. Тільки знищивши запаси цього бадьорого напою ми дозволили собі завершити подорож...

По дорозі із хмарками,

Ми, намочені дощами,

Повернулись до Одеси

І тепер про це у пресі

Маєм змогу прочитати

Володимир Полторак,

керівник науково-дослідницького куреня

Чорноморського Гайдамацького З`єднання