Пане Олегу, як Ви вважаєте, це більше річниця чи роковини?

Це не річниця і не роковини, бо на державному рівні цього року ми не святкуємо дати Помаранчевої революції.

Моє сприйняття, моя версія як ветерана цієї революції, ясна річ, відрізняється від офіційно прийнятої версії. Ми, ветерани, “дємбеля” Помаранчевої революції, щорічно збираємося. Ми згадуємо, як це було, ми знаємо те, що ми знаємо...

Ми звикли жалітися на життя, бо думаємо, що живемо в поганій країні, а десь є кращі країни...

Я сім років мешкав у Франції. І здивувався, що французи скаржаться на життя ще більше, ніж ми. Вони сидять увечері в ресторані, їдять устриці й жаліються на життя. Тоді я зрозумів, що звичка жалітися на життя не залежить від рівня життя.

Усі бачать, наскільки зріс рівень життя в Україні за ці чотири роки. Гадаю, що жодна країна у світі не мала такої динаміки економічного, культурного і соціального зростання, як Україна. Враховуючи той весь негатив, який панує...

У нас мільйони людей купили машини, тільки тому що ми стояли на Майдані. Ми відвоювали свободу, у тому числі й економічну.

Люди, які прийшли на ранній Майдан, – це люди, на яких я, наприклад, міг би покластися. Якщо б влада поклалася саме на таких людей, то ситуація в нас була б сьогодні інша.

То саме з такими людьми Ви святкуєте річницю?

Так... У нашому закуточку, де ми збиралися чотири роки тому, відігрівалися від морозу, тихенько співали пісень...

Не можу сказати більше, бо це таємна схованка.

Чи можливий, на Вашу думку, сьогодні новий Майдан?

Звичайно, що ні! Буддисти кажуть, що в річку можна ввійти лиш один раз.

Майдан-2, Майдан-4 – це будуть революціонери на зарплатах – хто за горілку, хто за ковбасу.

Нереально повторити дух 2004-го.

Багато з тих, хто стояв на Майдані, вважають, що їх обдурили. Яке відчуття у Вас?

Нас обдурюють, коли ми не контролюємо ситуацію, коли ми є, скажемо так, небезпечними мрійниками. І коли ми даємо якійсь політичній силі, якісь людині, чиновникові великий аванс. Тоді з’являється значна ймовірність того, що вони скористаються цим авансом і не віддадуть обіцяного. Це стосується не тільки політики, а й бізнесу чи мистецтва.

Тому завжди треба бути реалістом.

Щодо Майдану я маю великі переваги, бо я пройшов шлях з літа 2004 року аж до грудня. Я не скажу, що я був розкішно поінформований, але мав достатньо інформації, аби потім не розчаруватися.

Я вже не стояв на пізньому Майдані, тому відмовився від заслуженого артиста. Я займався своїми справами, я не був ні з опозицією, ні з владою, ні проти влади. А просто – самостійною одиницею.

Точнісінько так робили люди, які створили Помаранчеву революцію.

Це можна порівняти з будівництвом будинку… Наприклад, є люди, які вміють дуже гарно робити фундамент. Тож хіба вони можуть відповідати за лоботрясів, які робили всі інші роботи. Фундамент нормальний? Нормальний. Революція відбулася? Відбулася...

ЮЩЕНКО – ХОРОШИЙ СИМВОЛ РЕВОЛЮЦІЇ, АЛЕ ЯК МЕНЕДЖЕРУ – ЙОМУ КРАЩЕ КЕРУВАТИ БАНКОМ

Помаранчева революція мала такий “фундамент”, як Віктор Ющенко. Що, на Вашу думку, сталося з Президентом після його інавгурації? Невже й він не пройшов випробування владою?

Вважаю, що ніхто не помінявся. Просто Президент бачив так свою роботу і так її побудував. А нам судити, чи він правильно зробив, чи неправильно.

Потрібно зрозуміти, що це різні речі – бути символом революції, бути Чегеварою української революції чи козаком Мамаєм – і керувати країною. Тобто людина може бути ефективна в одній ситуації і неефективна – в іншій.

Можливо, Ющенко може бути просто професійним революціонером чи символом, а як менеджер – то йому було б краще керувати банком.

Нам треба зрозуміти, що наш лідер не Чингізхан, не Бог, тобто не якийсь астральний образ. Це конкретна людина, менеджер, який має великі повноваження і якого обирає народ. І тільки народові вирішувати, чи підходить їй такий менеджер.

Ну, добре, ми розчарувалися у владі, але ж ми не розчарувалися в Україні, у Помаранчевій революції, в козакові Мамаї, у Лесі Українці, в українських піснях і так далі... У нас є адміністратор, до якого в нас є конкретні запитання. Ось і все.

А то так виглядає, що ми полюбили Україну, а тепер ніби розлюбили Україну… Тоді це значить, що в людини, яка так думає, є психологічні проблеми, тобто вона психічно нестабільна.

Чи можете уточнити, з ким саме святкуєте річницю?

Та можу, це не секрет.

Є такий музикант – Сергій Солоний, це справжній боєць революції, бойовий багнет. Також Тарас Селенко – справжній кобзар, має довге волосся, має епічну постать. Тарас Компаніченко, Фома з гурту «Мандри», Павло Нечитайло, Тарас Чубай, Марічка Бурмака...

ТЕЛЕВІЗОР ДИВЛЯТЬСЯ ЛУЗЕРИ, ТОБТО СЛАБКІ ЛЮДИ

Як Ви ставитеся до музикантів, які пішли в політику?

По-перше, потрібно зрозуміти навіщо партія бере відомих людей до себе. Це простий метод підвищити рейтинг партії. Це означає, що партія користується методами лубочного шоу-бізнесу чи лубочного маркетингу.

Це називається простим словом маніпуляція: «А-а! Раз там Пупкін, то я проголосую за цю партію. Я знаю, він грає гарну польку».

Це така собі морквинка для віслюка. Тут ми повинні давати собі відповідь – ти голосуєш за моркву чи за своє майбутнє. І якщо в нас країна таких віслюків, то це вже їхні проблеми. Тому тут виходить замкнене коло – вони женуться за морквинкою, а вона їм ніколи не дістається, бо вони женуться за морквинкою, а не за травою, що лежить у них під ногами. А трави багато і людей багато. В Україні багато партій, за які можна голосувати, але вони не проходять 3-відсотковий бар’єр, бо ми женемося за морквинками.

Коли в партії з’являється Пупкін – це для мене сигнал.

Мені кажуть: «Скрипко, давай, фіть, морквочкою побудеш». Тоді для мене одразу стає зрозуміло, що це за партія.

Артисту необхідно бути відомим. Це безперечно... Але треба ставити собі запитання: чи потрібно тобі грати в цю гру?

Я вивчав ноти, я не ходив, як нормальний хлопчик, грати футбол чи жабенятам ноги відривати, я ходив у музичну школу, загубив своє дитинство, вивчився на музиканта. Потім пиляв на баяні 20 років по Франціях, по Америках… А потім взяти й піти в політику?

Варто це робити чи ні? Як гадаєте? Мабуть, не варто.

Ну, нехай, не буде в мене «Ломбарджині», ну то буде якась інша машина. Проте в мене буде коло друзів таких, яких я не здобуду, коли буду в партії.

Для артиста, відповідно, якщо він іде туди, є гроші, росте рейтинг.

Але ж можна рейтинг здобувати, скажімо, комусь б’ючи морди.

Наприклад, для рок-музиканта, аби стати популярним, треба здобути якусь мінімальну гастроль і дуже швидко викинути з готелю телевізор. А якщо ти поп-зірка, тобі потрібно зрадити своїй дружині, або щоб вона від тебе пішла, або завести дітей чи котенят. Ну, або піти в партію.

Останнім часом я дійшов висновку, що поки в нас люди не стануть культурними, то в нас триватиме така ситуація. Тобто весь цей безлад ми породжуємо самі.

Ну, наприклад, у нас свій дім, і ми до себе запускаємо якихось чортів. Вони влаштовують нам шабаш – але ж ми самі в цьому винні, бо ми їх самі туди запускаємо і дозволяємо влаштовувати той шабаш у себе вдома.

...У мене є свій дім, де телевізор не працює взагалі, коли до мене приходять гості, не звучить якесь ліве радіо. На вечірки до мене приходять артисти, які не влаштовуватимуть шабаш і не підтанцьовуватимуть у трусах, а нормальні і достойні люди.

До цієї думки я дійшов давно, і вже давно будую свою культурну фортецю – таку собі Країну мрій.

Таких, як ми, дуже мало, і нас просто зневажають, кажуть: «Та скільки їх там, якихось піввідсотка тих естетів, що ми для них там будемо крутити?! Нам ж потрібен рейтинг».

Нещодавно прочитав страшну річ, науково доказану… У людини є якийсь гормон щастя... Науковці заміряли тих людей, які дивляться телевізор і які не дивляться, і визначили, які серед них щасливіші. Так відкрилася страшна річ – нещасливі люди дивляться телевізор, а щасливі – не дивляться.

Це означає, що телевізор існує для лузерів, тобто для слабких людей.

СТРАШНО ЖИТИ В РОСІЇ.

Так, страшно жити…

Та чому страшно, навпаки – весело.

Страшно жити в Росії.

Нам просто потрібно навчитися поважати самих себе – є такий давній діагноз…

У росіян діаметрально протилежні проблеми. Наприклад, якщо привести до психіатра українця і росіянина, то з’ясується, що ми поважаємо всіх на світі, любимо, обіймаємо всіх, крім себе. Росіяни люблять тільки себе...

Можливо, нам треба об’єднати зусилля з росіянами?

Не треба! Треба любити, шанувати себе... Ми вже об’єднувалися 350 років.

Взаємоповага – це базис для партнерської роботи.

Ми намагаємося вислизнути з кігтів російської імперії... А чому ми були в тих кігтях? Тому що недостатньо себе поважали, ми завжди були не в партнерських відносинах з Росією.

Ми зараз намагаємося побудувати партнерські відносини з Європою чи НАТО. Але їх теж не можна назвати партнерськими, бо ходимо, стукаємо в усі двері, і, блеючи, просимо: «М-о-ж-н-а, м-и в Н-А-Т-О в-в-і-йд-е-м-о?» Та ні фіга не буде, бо вони пацани дорослі. І якщо ми самі не відкриємо ці двері, то ніхто їх нам не відкриє.

Ми можемо також мати й партнерські відносини з Росією, але ми повинні чітко знати, чого вони хочуть від нас. Не треба думати, що прийде батюшка Путін чи цар Путін, і зробить усім нам хорошо. Це неправда! Так само неправда те, що прийде НАТО і нас тут усіх переріже!

УНІАН