«Гряди, Перуне, в зареньях светлых,?> Гряди, Перуне, в проблесках молний, Води, Перуне, силы несметны, Днесе, Перуне, нас мощью исполни!» Молитва до Перуна Через 1020 років після Хрещення Русі результати його починають повільно самі по собі сходити нанівець, повертаючи все на свої природні місця. Відроджується прадідівська віра у сучасній формі, названій Рідновір`ям, відкрито навіть не вступаючи проти християнства (натомість церква доволі часто робить замахи на культові цінності рідновірів). Однією з найбільших рідновірських організацій в Україні є Родове Вогнище Рідної Православної Віри (далі – РПВ), очолюване Володимиром та Ладою Куровськими. Щорічно свята, які проводить РПВ, збирають сотні людей з найвіддаленіших куточків держави, що душею линуть до народних звичаїв та рідної традиції… Не встиг закінчитися літній табір Чорноморського Гайдамацького З`єднання на Савранщині, як одеські козаки у складі 3 чоловіків під енергійні козацькі пісні вирушили на давнє воїнське свято наших предків – день Перуна. Цього року воно проводилося у рамках табору Характерного Козацтва «Перунів полк» біля села Саджівці на Тернопільщині. Мальовничі пейзажі просторів милої України змінювали свою форму від безкраїх степів до дрімучих лісів, залишаючи у серці відчуття чогось великого та непереможного. Навіть прибувши до околиць табору об 11 годині вечора, у повній темряві та по коліно у багнюці у супроводі керманича «Перунова полка» Святозара Подільського козаки, не втрачаючи бадьорості духу, розмістилися на ніч. Вже зранку ми дізналися, що перед нашим приїздом табір накрила жахлива злива, потік, який вирвався з місцевого ставку, ледве не зніс кухню та передні намети… Але, вочевидь, Перун, задоволений мужністю своїх правнуків, відвів хмари далі, не завдавши значної шкоди. Одесити, тим часом, мали змогу порівняти ранкову зарядку та сніданок у гайдамацькому та характерницькому таборах. Спеціально на честь свята у якості сніданку була стародавня обрядова їжа – коливо, тобто рисова каша з маком та медом. Зарядивши таким чином разом з тілом і свій дух, ми взяли участь у обладнанні місця для встановлення чура (ідола) Перуна на високому пагорбі, а трохи пізніше – й у самому встановленні. При чому, бажаючих тягнути чура з долу догори знайшлося більше, ніж місць коло останнього. Але робота знайшлася для всіх: хтось притримував позаду, хтось бігав до табору за водою, хтось замішував бетон, щоб закріпити образ Бога міцно та надійно. Тоді ж виявилось, що у таборі знаходяться близько 10 наших земляків. Після обіду, коли з`їхалися гості, розпочалося саме свято. Посеред таборової «площі» зібралося коло рідновірів та інших співчуваючих, виступив з промовою Верховний волхв Володимир Куровський. Одразу ж перейшли до різноманітних змагань, де дорослі козаки показували свою удаль, силу та вміння: підіймали набиті піском чи камінням торби, метали ножі, підіймали гирю; билися на гумових ножах, озброєний проти неозброєного, «лава на лаву» тощо. Особливе захоплення у всіх викликав жрець Яровит, що підняв 24-кілограмову гирю 120 разів підряд, отримавши за це у приз кавун, який подарував своїм учням. Сонячним промінням вирувала чоловіча звитяга та міць, пронизуючи усе навколо. Саме тоді з-за обрію несподівано з`явилися один за однім декілька клинів лелек, що збилися у велику стаю, покружляли над капищем та полетіли в інший бік. Рідновіри вгледіли у цьому Божий знак і зробилися ще радіснішими… Згодом почалися змаги молодшого покоління козаків, які приїхали у табір на обрядову посвяту з хлопчиків у хлопці. Вони боролися між собою, стріляли з лука та пневматичного автомату, грали у народні ігри та всебічно намагалися показати себе гідними звання перуничів. Святкова вечеря, на яку було запрошено усіх гостей табору, повільно перейшла у масовий підйом до капища, де мало відбутися вирішальне дійство. Місцеві селяни, що підтягнулися глянути на «новоявлених язичників», захоплено спостерігали. На капищі, тим часом, вже встановили головне вогнище напроти чура і вісім маленьких по колу. З усіх боків галявину оточили рідновіри, більшість з яких була одягнена за народним костюмом. Коли почався обряд, селяни стихійно почали відтікати з пагорба. Верховний волхв звернувся до Богів, приніс у требу молоко, хліб та воду, освятив меч та покликав на ритуальні бої козачат, що мали пройти посвяту. Малеча билася нещадно, по-дорослому, час від часу лише чувся їхній хрип та скрик від надзвичайної потуги м`язів… У ритуальних боях дозволені усі прийоми, окрім ударів кулаками в обличчя, кусання та дряпання супротивника. Тих, що програли відділили у окрему групу, викликали по одному та пропонували битися з будь-яким однолітком з натовпу. Велику активність тут проявили селяни, що, як це не дивно, валили майже усіх козачат. Але за рішенням усього рідновірського кола, усі без винятку хлопчики були допущені до посвяти. Досить цікаво було дивитись, як жерці здійснювали над кожним сакральне дійство, вклонялися вогню та пов`язували пояса вже майже дорослим хлопцям… Близько опівночі почалися ритуальні бої чоловіків – на честь, на силу, на славу Перуна! Куровський заявив, що бої будуть проводитися у трьох номінаціях: боротьба, боротьба із застосуванням ударів руками, боротьба із застосуванням ударів руками та ногами, переможець кожної з яких отримає у подарунок коштовний ніж. На жаль, відбулася лише перша номінація, тож деякі бажаючі не змогли прийняти участь у обрядових змагах. Натомість на боротьбу вийшов сам Верховний волхв, зборовши одного витязя і програвши одному своєму «колезі». Потім хтось ще мав необачність ляпнути, що «ніколи не чув про одеських козаків», на що з натовпу вийшов здоровенний одеський козарлюга, який зборював одного за одним… Під величаве биття бубнів крізь дим вогнищ сходилися чоловіки у священних двобоях, перед ликом свого Бога показуючи, що не перевелися ані богатирі, ані козаки на землях Київської Русі. Жар багать не зупиняв їх, у шаленому герці підкочувалися вони до самого вогню, опалюючи шкіру та здобуваючи нові сили воїнської волі… «Чемпіоном», тобто Князем змагань став київський інструктор з бойового мистецтва Триглав на ймення Ратмір. Волхв Володимир, нагородивши усіх переможців, урочисто передав йому запалене поліно, щоб той зніс його до річки та освятив воду… Втім, до цього етапу, який відбувався майже о третій годині ночі, дісталося усього 6 чоловік, у тому числі два одесити та жодного жерця. Самотужки освятивши воду, ми розійшлися по наметах, адже наступний день очікувався не менш цікавим. Поснідавши та обговоривши події минулої ночі, козаки стали збиратися на ходу до священної гори Богит, на якій колись стояв славнозвісний Збруцький ідол. Хтось на замовленому автобусі, хтось на власному транспорті – автоколона, очолювана жерцем Твердиславом, вирушила у заповідник «Медобори». Гора вразила рідновірів, хто вперше підіймався на неї, своєю енергетикою. Доповнена биттям бубну, вона неухильно змінювала стан свідомості, розсовуючи кордони людського світосприйняття. Діставшись верха гори, ми виконали обряд славлення Богів та провели медитацію на давньому слов`янському капищі, де наші предки молилися тисячі років тому. Відвідавши дольмен – культову споруду, через призначення якої науковці досі сперечаються, процесія повернулася, цілком задоволена подорожжю та отримавши незабутні враження, а хтось – і підказку у подальшому житті. А ми ж, швидко зібравшись, поїхали назад, у Одеси, сповнені почуттям виконаного обов`язку. Обов`язку перед предками, співвітчизниками та ще не народженими дітьми рідного народу. А головне – перед Рідними Богами, дух яких повертається на нашу благословенну землю через тисячоліття… Слава Роду! 24 липня 2009 р. Валентин Кузнецов . . . . . . . . . . . . . . . . . |
