Вівторок, 27.06.2017, 22:38
ЧОРНОМОРСЬКЕ ГАЙДАМАЦЬКЕ З`ЄДНАННЯ
Українець!
Оздоровлюйся!
Роби те, що любиш!
Тримайся за своїх!
Главная страница



| RSS
Меню сайта

Наш опрос
Начало » 2009 » Листопад » 6 » Армія УНР рятувала Донбас від голоду
Армія УНР рятувала Донбас від голоду
Антинародність, невиправданий фанатизм та зрадницьке політиканство, продажність, ось основні штампи, які завжди ставила радянська пропаганда на всіх народних провідників, що не потрапляли у сферу інтересів офіційної ідеології, на всі народні рухи, що не були направлені на встановлення «влади світового пролетаріату».
 
 
Та українці, протягом сторіч, неодноразово брали зброю до рук, гинули та ризикували життям лише через любов до своєї Батьківщини. Бажання захистити власну землю, родину, звичай. Та неодноразово цих захисників з часом називали зрадниками, запроданцями, політичними аферистами, бо вони не входили до офіційного пантеону героїв.

Приречені за хліб

З 1919 року в Україні вступила в дію політика «Воєнного комунізму», що цілком формально вміщала в себе прямий терор над українським селом, суцільний грабунок селян, тотальний контроль. 26 лютого 1920 року новий закон про хлібну розкладку підписали голова уряду Радянської України Христиан Раковський і народний комісар продовольства Максим Владимиров. Обсяг розкладки, що включала в себе примусове вилучення продовольства у селян, насамперед хлібу, дорівнював 160 мільйонів пудів зерна.

У травні 1920 року було затверджено й розкладку на велику рогату худобу, овець, свиней, яйця, картоплю тощо. Були створені спеціальні продовольчі загони. З метою їх зміцнення до продзагонів було мобілізовано майже 15 тисяч робітників. Влітку 1920 року завдання щодо продрозкладки було покладено на 1 кінну армію Будьонного, що перекидалася на радянсько-польський фронт. Силами армії та ЧК чинилися масові страти та катування селян, що приховували зерно, розуміючи власну приреченість на голод.

Жорстоко придушувалися повстання у і без того знекровленому роками громадянської війни селі. Документи підтверджують, що чекістами разом з частинами Червоної армії у 1921 році було ліквідовано: "бандитських" отаманів - 444, рядових - 29612. В боях з ними захоплено 5 гармат, 266 кулеметів, 8898 гвинтівок, 392 револьвери та 169 бомб. Зерно вилучали навіть найжорсткішими середньовічними методами, забираючи заручників з села, яких розстрілювали у випадку здачі зерна менше нормативу.

Тим не менше, селянство відмовлялося здавати хліб, і до липня 1920 року загальний план продрозверстки, що становив 153 мільйони пудів хліба, було виконано лише на 10%. Щоб полегшити вилучення продовольства, утворювалися комітети незаможних селян - «комнезами». До їх складу входили переважно асоціальні елементи з селян, що отримували частину вилученого продовольства чи майна знищених чи заарештованих селян. За допомогою «комнезамів» до кінця 1920 року заготівельникам вдалося зібрати 72 мільйони пудів хліба.

Найбільше постраждали від вилучень хлібу та подальшого голоду, саме Південна Україна та Донбас.

Рятівний похід

Протягом березня-жовтня 1921 року, розуміючи ситуацію в українському селі, нелюдську політику, що проводиться там, та голод що загрожував Україні, командуванням Армії УНР було розроблено план, який передбачав надання воєнної допомоги партизанському рухові в Україні. Дії повстанців повинні були перешкодити вивезенню продовольства з України в Росію і тим самим врятувати населення від голоду (якраз на зиму 1921—1922 рр. прийшовся перший голодомор).

До того ж завданням операції була організація всенародного повстання і повалення більшовицького режиму в Україні. Отримала ця акція назву «Другий зимовий похід». Перший зимовий похід відбувався у 1919 році, та був здійснений армією УНР по тилах Червоної та Добровольчої армій під проводом Михайла Омеляновича-Павленка.

Похід на територію України організовувався та повинен був очолюватися Юрієм Тютюником, одним з авторитетніших керівників армії УНР, залишки якої вдалося зберегти на території Польщі та Румунії, зусиллями Симона Петлюри, Тютюника та інших українських офіцерів. Повстанчий штаб, що повинен був розробити план та організувати похід, очолював колишній офіцер російської царської армії та полковник армії УНР Юрій Отмарштейн.

Сам похід серед УНРівської військової еміграції оцінювався не однозначно, але серед офіцерів не виникало сумніву у необхідності його здійснення. 27 жовтня 1921 року у селі Мицьках відбулася нарада командного складу, на якій обговорено план походу в Україну. На нараді полковник Шраменко стверджував, що погодні умови та чисельна перевага Червоної армії швидко припинять активні дії українських загонів. Та переважна частина офіцерів схилялася до того, що похід покладе кінець владі більшовиків в Україні та підніме загальне повстання.

"Всіх членів чека і комуністів розстрілювати"

Не зважаючи на побоювання, після наради Тютюник віддав наказ першій, другій, третій, четвертій і п'ятій Повстаничм групам в Україні проголосити загальне повстання. Друга повстанча група під командуванням отамана Орлика мала знищити залізничні лінії на північному Правобережжі, щоб позбавити Червону Армію зв`язку з Києвом.

Третій повстанчій групі під командуванням отамана Левченка, яка діяла на північному Лівобережжі, наказано було знищити шляхи комунікації в її районі, підірвати залізничний міст у Кременчуці, захопити Полтаву та зробити рейд на Харків, що був тодішнім окупаційним центром України.

П'ята повстанча група, під командою отамана Брови, діяла на півдні України й мала перерізати шляхи комунікації між Україною та Доном, захопити місто Катеринослав та підірвати мости на Дніпрі. Кожний наказ закінчувався фразою: "Всіх членів чека і комуністів розстрілювати".

Повстанча Армія поділялася на три армійських групи: 1-ша, найбільш чисельна, - головна Волинська група, якою мав командувати сам генерал Юрко Тютюнник; 2-га, Подільська, утворювала відділ окремого призначення, - нею командував підполковник Михайло Палій-Сидорянський; 3-тя група, чисельно найменша, формувалася на території румунської Бесарабії й тому називалася вона Бесарабською.

Усі три групи перейшли радянський кордон у різних місцях. Перші відомості про перехід кордону українськими військами командування правобережного угруповання Червоної армії отримало з Києва опівдні 28 жовтня. Водночас з-поміж населення розійшлися чутки про багаточисельність українських сил і про початок масового антибільшовицького повстання.

Ще 25 жовтня 1921 року, Симон Петлюра послав Ю. Тютюнику листа такого змісту: "п. Генерале! Виряжаючи Вас, Повстансько-Партизанський Штаб та старшин і козаків на велику справу звільнення Батьківщини нашої від московського ворога, від щирого серця хочу побажати успіху в тій тяжкій боротьбі, яку прийдеться провадити на Україні. Прошу передати старшинам і козакам мій привіт, а при початку справи роз`яснити їм всю історичну вагу та патріотичне значіння того великого акту самопосвяти, який вони виявляють, вирушаючи в Україну, щоб від ворогів її звільнити та розпочати працю для національно-державної відбудови її. Щасти Боже і Вам, і всім старшинам, і козакам, що вирушають в далеку та тяжку дорогу, успіху і слави на добро і щастя нашій Батьківщині".

Загинути. Але вільним

Закінчення війни на фронтах дозволило більшовикам кинути на придушення повстанців значні сили радянських військ і органів держбезпеки, кращі частини на чолі з відомими та досвідченими - М. Фрунзе, В. Блюхером, П. Дибенком, Г. Котовським, О. Пархоменком.

З усіх трьох груп, Бессарабська була найменша та найслабша. Але на Правобережну Україну пробивалась першою. Головне завдання групи - демонструвати на півдні України "основний наступ", відвернути на себе увагу, тим самим полегшити операцію прориву головній Волинській групі. Ціллю Бессарабської групи було захоплення Тирасполя і прямування на Одесу.

19 листопада 1921 року Бессарабська група вирушила у похід трьома відділами. Вже на території України група поповнилася повстанцями, ліквідувала захоплених комуністів та вирушила на Тирасполь. Близько 9 години ранку повстанці навіть захопили західне передмістя Тирасполя, але здобути міста їм не вдалося. Повстанці відступили перед чисельнішим ворогом. Відступивши група ще утримувала кілька сіл та через втрати продовжила відступ. Вцілілим бійцям вдалося дістатися румунського берега, перепливши через Дністер.

Подільська група вирушила у похід 25 жовтня з містечка Гусятин на Тернопільщині. В перших боях група розбила кілька червоноармійських загонів і сама стала кінною групою. З важкими боями загін пройшов все Поділля і вийшов у район Бородянки (60 км від Києва). Тут, втративши надію з'єднатись з Волинською групою, що було передбачено оперативним планом, подільський загін був змушений повернути на захід. 29 листопада1921 року Подільська група перейшла польський кордон.

Через неузгодженість та перепони з боку поляків, лише 4 листопада вирушила в рейд Волинська група. 7 листопада вона здобула Коростень. Проте під натиском переважаючих сил противника українські частини змушені були відступити на Захід. В районі селища Базар (тепер Житомирська обл.) група була оточена більшовицькою кавалерією Григорія Котовського. Розділені повстанці були розбиті. Частина учасників групи потрапила у полон, і після рішучої відмови перейти на службу до червоної армії 359 бійців було розстріляно під Базаром.

Тільки невеликий загін з 150 бійців Волинської групи зумів прорвати оточення і перейти польський кордон.

Ті, що не склали зброю

У донесенні польської розвідки від 20 грудня 1921 року зазначалося, що поразка походу сталася через слабку підготовку, погане його матеріальне забезпечення, наявність у його підрозділах більшовицьких агентів, відсутність організованої систематичної розвідки та належного керування бойовими діями.

Більшість з тих, кому вдалося вціліти у Другому зимовому поході, продовжили боротьбу, як в еміграції, так і в самій Україні. Серед них Роман Сушко, один з засновників ОУН, Андрій Гулий-Гуленко, що брав участь у подальших повстаннях на Україні, та інші.

Другий зимовий похід довів, що українці, незважаючи на складність ситуації, готові боротися захищаючи свою землю від поневолювачів, і робити це не задля політичних чи то матеріальних вигод, а лише аби рятувати свою націю від знищення. Учасники походу, розуміючи по суті невеликі шанси на успіх операції, бачили себе як рятівників України, яким не шкода свого життя, перед якими є одна мрія та ціль – Незалежна Україна, в якій український народ міг би себе почувати повноправним хазяїном, життям якого не розпоряджаються будь-які окупанти.
 
Просмотров: 704 | Добавил: gaidamaky | Рейтинг: 5.0 |
Всего комментариев: 0
Форма входа
Календарь новостей
«  Листопад 2009  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
      1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
30
Поиск по новостям
Друзья сайта
 


Український рейтинг TOP.TOPUA.NET
 Погода в Україні
Статистика
Copyright MyCorp © 2006 Створити безкоштовний сайт на uCoz