Ковиловий степ тягнеться тут
звідусіль. Його видно на всі чотири сторони світу і здається, що іншого світу,
окрім цього оповитого магічними травами степу немає зовсім. Поглянь на всі
сторони – і побачиш, що тягнеться одноманітна рівнина, немов той безмежний
космос. Лиш на південь цей степовий світ переходить у світ морський – там
починається Гостинне море. А посеред цього чарівного безконечного краю біліє
своїми берегами магічне солоне озеро Куяльник, минуле якого сповнене героїчних
епосів та романтичних історій…
Оповідь перша: Що в імені тобі моїм?
Загальновживана сучасна назва західного з двох солоних озер на північ від
Одеси – Куяльник. Більшість істориків перекладають цю назву з тюркських мов
дослівно як «солоний». Поруч розташоване ще одне водоймище – відоме зараз як Хаджибейський лиман.
Сьогочасні назви вперше з’явились
на російській карті «Новопридбаної від Османської імперії
Очаковської області» 1792 року.
До того моменту обидва озера називались Куялликами-Кагальниками-Куяльниками.
Розрізняли їх тільки за розмірами – західний Куяльник був Малим (по-турецьки
Кучук), а східний – Великим (по-турецьки Бююк). На деяких картах Малий Куяльник
називається Куцим, а Великий – Мечетним (напевно десь на березі стояв стародавній
ісламський храм). Цікаво, але сучасні словники турецької мови зовсім не знають
слова «Куяллик-Кояллик-Кагальник. Суфікс –лик – ознака прикметника і
замінюється в українській мові на –ський. Виходимо на коріння Кой, Койя, Куйя,
Кага. «Куйя» означає «густо», а куйяллик» - «густий». Та все ж найбільше за
змістом підходить слово «Кой» – воно значить затока, і нічого спільного з
солоністю цей термін не має. Нам з вами цікаво буде дізнатись, що переклад
слова «лиман» з грецької мови – також затока. Отже, «лиман Куяльник» - це
дублювання двома мовами географічного терміну. Чому ж турки та греки звали
сучасні озера затоками?
Оповідь друга: Від затоки до озера
Виявляється, що в стародавні часи – близько 10 тисяч років тому річкові
долини Малого та Великого Куяльнику простягались… на 150-200 км південніше від
сучасної берегової лінії Чорного моря. Тоді це водоймище було прісним озером в
2 рази меншим за сучасне море. Потім в результаті підйому рівня води в
світовому океані Середземне море прорвало вузький перешийок і наповнило колишнє
озеро морською водою. При цьому були затоплені широкі річкові долини – так з’явились лимани. Дві з половиною тисячі
років тому грецькі мореплавці використовували їх для переховування від негоди –
тому називали їх «затоками, гаванями, портами» - тобто лиманами. Тоді Куяльник
поєднувався з морем – археологи знаходять на дні лиману стародавні та
середньовічні якорі, уламки керамічного посуду. Піщані пересипи, які відділяють
теперішні озера від моря, з’явились порівняно недавно – років 300-400 тому,
тому прийшлі сюди кочові тюркські племена застали їх затоками – звідси
«Куяллик» - «затока-затоковий».
Оповідь третя: Кочовики і землероби
Вже в стародавні часи південноукраїнські степи стали ареною боротьби за
життєвий простір двох цивілізацій – кочової (тюркської) та землеробської (слов’янської).
Вже в 4 столітті нашої ери згадуються племена антів, які стали на захист
причорноморських земель від гунської та готської навали. Їхні поселення відомі
в тому числі на березі Куяльницького лиману. Пізніше тут мешкали слов’янські племена уличів, що увійшли
до складу Київської Русі. Після розпаду цієї ранньофеодальної української
імперії на степовому порубіжжі Русі з’являються бродники – кочовики слов’янського
походження, яких деякі вчені вважають попередниками українського козацтва.
Тільки могутня кочова імперія Чингізхана спромоглася на декілька сторіч
відсунути українське населення на північ. Куяльник опинився в серці володінь
татарських орд. Тут, на лівому березі лиману у 1301 році відбулась грандіозна битва
між військами хана Ногая та законного володаря Золотої Орди Токти-хана.
Легендарний монгольський хан Ногай у цій битві загинув – його імперія
розпалась.
На рубежі 14-15 століть північне Причорномор’я було захоплене литовськими дружинами – на
берегах Куяльнику з’явились
будівельники, селяни, вояки, які направлялися до новозбудованого міста
Качибеєва (Одеси). А ще тут з’явились так звані
«соляники»…
Оповідь четверта: Чумаки
Сіль в минулому була дефіцитним, але дуже необхідним, стратегічним товаром.
Хто володів соляними запасами – міг контролювати інші країни. Українці
видобували сіль з давніх часів в Карпатських горах. Вже в часи Київської Русі було
розпочато видобуток солі в причорноморських лиманах – виявилося, що влітку
пересихають солоні озера і сіль сама виступає на берегах, а також випадає на
дно водойми. Промисел активізувався за литовських часів – видобувачів
стратегічного товару тоді називали соляниками. Пізніше в українській мові щодо
цих людей почало використовуватись інше слово – чумак (чи то від чуми, яку вони
іноді заносили з півдня, чи від татарського слова «чувал» - мішок). Чумаками
стали називати професіоналів ширшої спеціалізації – вони не тільки видобували
сіль, але й перевозили хліб, рибу та інші товари. Фактично до 19 століття
чумаки перетворились на численний прошарок перевізників-далекобійників. Вони
проторили до Куяльника битий шлях, тут розміщались своїми таборами і видобували
сіль. Озброєні чумаки часто вступали в сутички з татарами, які претендували на
ресурси причорноморських земель. Для татар отже чумаки були не робітниками та
перевізниками – а вояками-козаками. Чіткої межі в ті смутні часи між чумаком і
козаком не міг би провести жоден історик.
Оповідь п’ята: Козаки
Українські козаки часто відвідували Куяльник не тільки з метою видобутку
солі. У 16-17 столітті їхні морські флотилії контролювали торговельні шляхи в
Чорному морі, неодноразово захоплювали турецькі і татарські фортеці та міста.
Тоді ж ними було дощенту зруйновано турецьку фортецю Ходжабей, яку на картах
другої половини 17 століття позначають як «руїни». Турецький мандрівник називає
край навколо Куяльнику «небезпечним через набіги козаків». Власне, це вже не
були набіги – тут чергували поперемінно цілі сотні та полки. У 1691 році на
Куяльницькому пересипу козацький полковник Семен Палій розбив татарську орду –
до полону потрапили керівники татарського війська, було взято великі трофеї.
Пізніше, коли українське козацтво зазнало утисків з боку російської влади, його
представники починають переселятись до причорноморських степів, де турецька та
ханська влада гарантувала їм стародавні вольності. Так на березі Куяльнику
відновились українські села та селища – серед них Корсунці (на честь
корсунського куреня Запорозької Січі). Сусідами козаків у 18 столітті були
ногайці (татари) та волохи (молдовани). Але саме козацтву судилося стати
авангардом масового слов’янського
заселення куяльницьких берегів українцями, болгарами, росіянами, поляками,
сербами у 19 столітті.
Оповідь шоста: Курорт
З приєднанням південноукраїнських земель до Росії розпочалось інтенсивне
освоєння ресурсів регіону. Перш за все нові зверхники звернули увагу на родючу
землю та стратегічне становище краю на перехресті важливих торговельних
потоків. Тому освоєння відбувалось у двох напрямах – створювалась мережа
транспортних шляхів (в першій половині 19 століття – чумацьких), порти та
склади; збільшувалось сільське населення за рахунок стихійної, державної,
приватної та іноземної колонізації. У 1830-х роках в передмісті
південноукраїнського мегаполісу Одеси – справжньої брами з України до Європи – з’являються підприємства нового типу.
Підприємці звернули увагу на рекреаційні ресурси краю. У 1833 році за
ініціативою військового лікаря Е. Андрієвського на березі лиману було
побудовано «Лечебницю грязевих та піщаних лиманських ван». Виявилось, що мул лиману,
його солона вода мають унікальні лікувальні властивості. Бальнеологічний курорт
Куяльник став відомий по всій Російській імперії – до берегів лиману спеціально
провели залізницю, побудували залізничну станцію. В радянські часи було значно
розширено санаторні площі, побудовано три 16-ти поверхових корпуси, розпочато
випуск столової мінеральної води «Куяльник». Зараз санаторій, а разом з ним і
лиман, переживає глибоку кризу, для виходу з якої необхідно приймати термінові
заходи. Одним з чинників кризи Куяльнику стала так звана «піщана афера»…
Оповідь сьома: Пісок
Екологічна ситуація навколо лиману останнім часом вийшла з під контролю
держави. По-грабіжницьки використовуються земельні, водні ресурси, необдумано
використовуються куяльницькі грязі. На додачу протягом останніх декількох років
значно зменшилося дзеркало лиману – пересихаючий Куяльник з кожним роком стає
все меншим. На суходолі опинились залишки соляних промислів, північна частина
лиману висохла майже повністю. Окрім зменшення стоку дощових вод через
інтенсивне виорювання навколишніх земель одним з чинників екологічної
катастрофи став видобуток піску. Протягом 2008-2010 років козаками
Чорноморського Гайдамацького З’єднання та активістами громадського природоохоронного
руху було розкрито «піщані афери» ділків з Іванівського району. Як повідомляють
інформ-агентства, ці підприємці без будь-яких документів організували
промисловий видобуток піску у верхів’ях лиману – відкриті кар’єри стали
величезними водоймищами, які «вкрали» воду у лиману. Крім того, злочинці перекрили
доступ до лиману його притоки – річки Великий Куяльник. Дякувати громадськості,
притоки були звільнені, але якщо терміново не припинити таку діяльність, то про
лиман ми зможемо дізнатись лише з підручників історії, а його легендарність
стане сприйматись лише в минулому часі.
Епілог
Мертве море південноукраїнських степів під загрозою. Отримавши у спадок
безцінний Куяльник, ми з вами своєю пасивністю причетні до знищення лиману. Ми
забули про красу степової України, ми нічого не зробили для захисту перлини
степу – Куяльницького лиману. Ще трохи, і стануться непоправні зміни. І ніхто
крім нас з вами не зупинить вмирання лиману…
