Звичайний фашизм
У спадок від радянських часів ми отримали просту, але недостовірну картину світу. Тоталітарна свідомість радянського громадянина зазвичай не здатна сприймати світ в багатокольоровій гаммі – усе в її розумінні чорно-біле. Патріот на світлому боці – фашист та націоналіст на темному. Наші розвідники кардинально відрізняються від їхніх шпіонів. Злі диверсанти ні в яке порівняння не йдуть з добрими партизанами. При цьому важливий не стільки зміст явища, скільки дотримання «лінії партії».
З одного боку такий світогляд не створює труднощів. Адже усе вже розставлено по місцям ідеологами, думати не потрібно. Але з іншого чорно-біла картина світу позбавляє її носія і свободи вибору, і відповідальності за нього. Люди-гвинтики не задумуються – за них вже давно усе вирішили – що погано, що добре, хто винен і що робити.
Імперська тоталітарна свідомість має ще одну специфічну рису. Імперію важко пояснити одними тільки експансіоністськими мотивами – на кшталт «ми сильні – тому ми перемагаємо». З давніх-давен імперські ідеології окрім обґрунтування сили створювали обґрунтування рятівної місії. Месіанізм – обов’язкова риса імперіалізму, адже він пояснює його дії провіденційним сенсом. Від месіанізму ж до зверхності та нетерпимості один крок. «Ах, ви не хочете, щоб ми вам допомогли? Так ми силою змусимо вас до миру! Ми силою зробимо вам краще – ви потім ще скажете нам спасибі!»
Росія і граблі
Перечитуючи історію Росії, помічаєш її циклічність. Здається, ніби ця країна потрапила в зачароване коло, з якого вирватись їй не вдається вже понад півтисячоліття. З ХV століття Московська держава затиснена між Сциллою та Харибдою державного розвитку: суспільно-економічною модернізацією та месіанським консерватизмом. Державний націоналізм, ідеологи якого сформулювали триєдність «Русской ідєі» - Віра-Лідер-Батьківщина, вперше дав осічку за Івана Лютого – його спроба створити імперську націю на основі московського націоналізму перетворилась на катастрофу Смутного часу. Отямившись та врахувавши свої прорахунки, Романови дещо послабили націоналістичну складову в державній політиці. Потім був Петро Перший – і півсторіччя модернізаційної лихоманки, Микола Перший – і Кримська катастрофа. В другій половині ХІХ століття слов’янофільство перехопило прапор «Русской ідєі» - націоналістичний угар напередодні Першої Світової війни пригасив усі соціальні протиріччя – в єдиному пориві Росія ще раз наступила на ті самі граблі.
Колапс імперії Романових
Революція та Громадянська давно здаються нам якимись епічними боями Титанів та Олімпійських богів. Радянська історіографія стверджувала, що червоні боролись за соціальну справедливість і закономірно перемогли. Тепер маятник хитнувся в інший бік – виявляється, це білі боролись за демократичну Росію із «нелюдями-більшовиками». Тепер герої Росії не Чапаєв і Будьоний – а Денікін і святий Микола ІІ. Рокіровка відбулась – але вона не пояснює змісту тієї Революції. Вона не враховує, та й не може врахувати причини катастрофи російського (хай і білого) націонал-фашизму. Адже антисемітизм, твердолобе відстоювання «єдиної і неділимої», персональний та соціальний терор – це не характеристики політики нацистської Німеччини – це теорія і практика білогвардійської контрреволюції. Більшовики перемогли білогвардійців передусім ідейно, але російський триколор не впав із завершенням Громадянської війни. Наці оналістичний реваншизм знайшов своїх прибічників за першої-ліпшої нагоди.
Білий рух із заплямованою репутацією
На переламі бойових дій на Східному фронті, після окупації величезних просторів Донської та Кубанської області в жовтні 1942 року в Новочеркаську з дозволу німецької влади відбулася козацька рада, яка обрала штаб Війська Донського. Створення козацьких частин очолив колишній полковник царської армії Сергій Павлов, ініціатива якого була підтримана білими емігрантами, зокрема – донським військовим отаманом під час Громадянської війни Петром Красновим.
Проте організації руху завадив відступ німецької армії з козацьких теренів взимку 1942-1943 рр. Деякі козаки відступили на захід разом із своїми сім’ями. Деморалізовані відступом, 10 листопада вони все ж створюють в Кіровограді «Козацький Стан». За спогадами козаків, частина біженців опинилась в окупованій румунами Одесі, де було організовано козацькі переселенські пункти. Тут козаки опинились в прикрій ситуації – румуни грабували колони переселенців, конфіскували зброю та майно. Після переговорів Козацького стану та генерал-губернатора Трансністрії за німецького посередництва було домовлено про заборону на грабунки. Колони переселенців з румунської зони окупації почали переходити в німецьку – на північ, де в Проскурові продовжувалось формування козацьких підрозділів.
31 березня в Берліні було створено Головне управління козацьких військ (нім. Hauptverwaltung der Kosakenheere) на чолі з П. Красновим та С. Павловим, однак в бойових діях проти радянських військ козаки участі не взяли. Їх німецьке командування направляло на боротьбу з радянськими, італійськими та югославськими партизанами. В деяких селах одеського передмістя (Нерубайське, Великий Дальник) старожили пригадують, що каральні дії проти мирного населення головним чином виконували саме козаки та калмики. В квітні 1945 року Козацький Стан перейшов в склад РВА (Російська визвольна армія) на чолі з генералом А. Власовим. Подальша доля козаків сумна – їх полонили британські війська і передали радянському командуванню, яке жорстоко розправилося з «колабораціоністами».
Крім того факту, що саме російські козаки виконували каральні дії поруч з місцевими поліцаями, цікавою для одеситів буде наступна інформація. Знищення антифашистського підпілля (нерубайських партизанів, груп Молодцова-Бадаєва та Авдєєва-Чорноморського тощо) в нашому місті теж не обійшлося без білогвардійців. Так, начальником Східної округи Румунської служби спеціальної інформації був Геогріу Іонеску – він же Георгій Андрійович Іванов – колишній офіцер російської армії, кадровий співробітник денікінської контррозвідки. Його заступником був теж колишній співробітник денікінської контррозвідки Іон Курерару (він же – Иван Степанович Кунін), а начальником відділу агентурної розвідки Східної округи був теж колишній царський та білогвардійський офіцер Аргіг Ніколау (він же Микола Васильович Галушко). Саме вони – прибічники відновлення Великої Росії – вірно служили нацистській Німеччині та королів ській Румунії, вони арештовували та допитували підпільщіків та мирних громадян, організовували розстріли заручників. За свої заслуги Ніколау-Галушко, наприклад, був нагороджений чотирма румунської орденами.
 Ті ж білогвардійці очолили російські підрозділи в складі вермахту. Точної інформації про радянських громадян, які перебували на службі у гітлерівців, немає. За скромними підрахунками їх було понад півтора мільйона – в Осттрупен, дивізіях СС, казачих частинах, серед т.зв. хіві та у допоміжній поліції. Більшість в цих частинах складали росіяни. Коли виникло питання про передислокацію цих підрозділів на інші фронти після поразки під Сталінградом, німецьке командування зіштовхнулось з проблемою того, що на східному фронті кожен п’ятий вояк вермахту – радянський громадянин.Усіх їх вела на боротьбу проти більшовизму не тільки ненависть до тоталітарного режиму. Багато хто з цих вояків були свідомими російськими нацистами, для яких союз з Великою Німеччиною був виправданий ідеєю відродження Великої Росії, боротьба за Третій Рим для них була можлива лише в союзі з Третім Райхом. І це на відміну, хотілося б зазначити, від воїнів Української повстанської армії – яка протистояла обом тоталітарним системам одночасно.
Ще одна спроба російського націоналізму
Гідра російського націоналізму піднімає свою голову в наші дні. Гасла про виключність російської нації, її месіанську місію – це реалії внутрішньої політики сусідньої держави. Як і виправдання в залі суду скінхедів, які переслідують «нєрусскіх». Цей звичайний фашизм спирається на пострадянську свідомість, в якій руйнівний ген російського шовінізму відіграв роль збудника невиліковної хвороби. Вірус поширюється і на русифіковані регіони колишніх радянських республік – зараз ми стаємо свідками реінкарнації збанкрутілої ідеології. Ідеології московських опричників, петровських катів, миколаївських жандармів, білогвардійських контррозвідників, російських есесовців – тих, хто на словах рятує світ, а насправді – несе з собою нетерпимість і смерть.
Володимир Подолинський
| 
