Середа, 23.08.2017, 04:19
ЧОРНОМОРСЬКЕ ГАЙДАМАЦЬКЕ З`ЄДНАННЯ
Українець!
Оздоровлюйся!
Роби те, що любиш!
Тримайся за своїх!
Главная страница



| RSS
Меню сайта

Наш опрос
Начало » 2012 » Травень » 31 » Таємниці османських назв Запорізького козацтва
Таємниці османських назв Запорізького козацтва

Таємниці османських назв Запорізького козацтва

«Сарикамиш казаклари» - саме таке наймення українських козаків можна  часто - густо надибати в османських літописах. У перекладі українською мовою це звучатиме як  «козаки жовтого комишу»  або «жовтої тростини». Цікаво, що ні історикам, ні мовознавцям досі не вдалося до кінця з’ясувати походження цього яскравого та водночас загадкового етноніма. До слова, не лише він фігурує в писемних пам’ятках османів, коли йдеться там  про країну «Укранью», «Украйну», «землю русів», а то й прямо – землі «сарикамишу», власне, південь сучасної України, колишню територію «козацьких вольностей». А втім якраз назва «козаки жовтого комишу» може крити в собі безліч таємниць не тільки про середньовічну та новочасну епоху України, але й сягати ще  глибшого минулого.

Відомий польський сходознавець З. Абрагамович у середині ХХ століття навіть висунув версію, що «сарикамиш» означало для найближчих сусідів козаків – кримських татар, а далі – і турків – землю, сповнену достатку, та передусім – буйних жовтих трав, ідеальної паші для кінських табунів, без яких був немислимий кочовий триб життя. Щоправда, на думку польського історика, татари з турками помилково назвали «жовтим комишем» дещо іншу траву – куничник, яким  усіяна південна смуга України. Адже зовні куничник схожий із комишем, і в південноукраїнських говірках його нерідко досі плутають з ним або ще називають: «чаполотом», «чапугою»,  «чапулою»  чи «війником».

Таким чином «куничник», що належить до злакових культур низького сорту, жовтіючи, набирався дрібним зерном – і кочовики, зокрема кримські татари, випасали на ньому свої табуни, заходячи на території запорожців. Відтак серед літописців османської імперії поширювалася назва «сарикамиш казаклари». Усе достоту наче в Тараса Григоровича:

«Кажуть, бачиш, що все то те

Таки й було наше,

Що вони тілько наймали

Татарам на пашу».

Так писав Шевченко в поемі «Суботів», напевне, добре знаючи історію лицарських стосунків запорожців із кримчаками.

Вейник

Тим часом, чи не перші згадки про «козаків жовтої тростини» історикам трапляються в працях славетного турецького мандрівника ХVII ст. Евлія Челебі. Ось як він описує своє перебування на території сучасного Півдня України: «Поцілувавши разом зі слугами й товаришами священну руку хана, ми попрощалися з ним і вирушили до Сарикамишської землі – у Запорізьку країну. Ідучи від Чигирина на південь і покривши відстань в один перехід, ми прибули у фортецю Крилів. Це неприступна кам'яна фортеця на березі Дніпра. В її нижньому посаді за стрімкими ровами стоїть п'ять тисяч будинків. Правителем її є сарикамишський гетьман».

От тут варто зупинитися детальніше. Адже старовинна фортеця Крилів, відома тим, що в ній відбував ув’язнення сам Богдан Хмельницький, стоїть на березі гирла річки Тясмин – правої притоки Дніпра. А вже притокою Тясмину слугує легендарна річка Жовта, в урочищі біля якої військо Хмельницького вперше розбило поляків. Власне, чимало сучасних турецьких істориків, посилаючись на свого попередника австрійця Гамера, тлумачать назву «сарикамиш» у поєднанні з «жовтою водою». Мовляв, турки називали запорозькі землі «сарикамишськими», бо й комиші там «жовті» і сама вода в річках, як у тій-таки Жовтій, що стала такою через окиси залізняку.

Та тільки на цьому австрієць Гамер, автор багатотомної «Історії Османів», яку він написав у першій половині ХVIII сторіччя, не зупинявся. Трактуючи османські хроніки, історик стверджував, що турки загалом ділили козаків на три види: перші «донські» або «черкеські», другі – достеменно, «запорозькі» або «шелалє», що османотурецькою мовою означало «водоспад, каскад», ну, і треті – ті, які мешкали на території від Дніпра та Бугу. А вже отих третіх османи ділили ще на три види: «барабаші», «поткали» та самі «сарикамишські».

Казак Мамай

Утім, певна річ, якщо підходити до таких класифікацій без знання однієї особливості османських джерел, то в них геть можна заплутатися. Здавалося б, знаючи українську історію, хіба «сарикамишські» козаки мали б чимось відрізнятися від «запорозьких»? Адже чимала територія між Дністром і Бугом у різних місцях та в різний історичний час саме й слугувала притулком для запорожців з їхніми зимівниками. Відповідь напрочуд проста – турецькі джерела буває часто плутаються у своїх географічних, а насамперед – топонімічних та етнонімічних свідченнях.  І вже навряд чи заморські хроністи могли дати раду такій кількості різних козацьких утворень: від щонайменше восьми січей до реєстровців, які існували впродовж вітчизняної історії.

Тому, власне, у турецьких  хроніках поруч із назвою «козаки сарикамишу» існує ще ціле розмаїття інших характеристик османських сусідів. Серед них насамперед варто виділити назву «буткали», що іноді звучали і як «поткали». Тому й козаків Задунайської Січі, що з ласки султана була заснована в дельті Дунаю після ліквідації Запорозького Війська в Російській імперії 1775 року, прозвали Буткальським військом. Ця назва фігурує й у багатьох сучасних працях з історії українського козацтва.

Однак згаданий польський сходознавець З. Абрагамович знову-таки доволі майстерно поєднав її з «сарикамишем». Отже, якщо «сарикамиш», на його гадку, символізував роздолля для пашні кочовиків, то «буткали» свідчить, що турки з татарами сприймали Україну багатою «житницею», зрештою, якою вона й була відома багато століть. Чому так? Один із російських словників татарської мови за редакцією А. А. Троянського, виданий ще 1833 року, стверджує, що кримчаки словом «бутка» або ж «потка» позначали кашу. Тож «буткали» або «поткали казаклар» в дослівному перекладі означатиме «козаки, які мають кашу». Саме це могло вказувати на те, що територія Запорожжя або «сарикамишу» була місцем не лише зручним для пашні, але й – зоною вирощування проса, з якого козаки й отримували пшоно для свого славетного кулішу. 

Кулеш

Однак існують й інші тлумачення слів «будкали»-«поткали», а значить – і фразеологізму «сарикамиш казаклари». Російський тюрколог П. Григор’єв ще в 70-х роках, опонуючи З. Абрагамовичу, висунув не менш струнку та логічну версію походження цих етнонімів. Так у тюркських мовах здавна звучить ще слово «бютека», яке позначає всяку траву. А слово «бюте», що має й форму «бута» – пучок, кущ, гілку. Ту ж «гілку» або ще «пагін» означають і слова «бутак» та «путак». Отож, відштовхуючись від цих усіх словоформ, російський сходознавець переклав етнонім «буткали казаклар» як «козаки з пучком трави» чи просто – «козаки з травою бютеке». Що це могло означати? Звісно – вказівку на оселедці, якими козаки вслід за багатьма тюркськими кочовиками прикрашали свої голені голови. А втім, як на  Григор’єва, таку назву запорожцям могли іронічно, на кшталт російського «хохол», приклеїти кримські татари. Далі ж вона, набувши серйозного змісту, потрапила й у ряди офіційних власних назв османських літописців.

Якщо ж визнати версію про «пучкуватих козаків» за достеменну, то більш банально простим стане й пояснення топоніма «Сарикамиш», чи «сарикамишські землі», де й мешкали запорожці. У такому разі турки з татарами справді  іменували південний схід України «Сарикамишем» зі зрозумілої на те причини – ці землі були всіяні річками з плавнями, комиші та очерети яких жовтіли восени. Ця територія запорожців, згідно з Гамером, начебто простягалася для турків від Дніпра до Бугу,однак практично нею називали й лівобережну Укранью, де також панували «козацькі вольності». Наприклад, той-таки Евлія Челебі вже в іншому місці своєї «Книги мандрів» стверджує таке: «Через те що [в місцевості, розташованій] між Дніпром та Чорним морем, на піщаних землях, є колодязі з прекрасною й смачною водою, татари називають її Копкую, що означає «місцевість, де багато колодязів». Тут зовсім немає й слідів будь-яких будов. І тільки на дорогах, що належать невірним, багато таких місць, де влаштовують засідки.

Звідси ми здійнялися і йшли на схід дванадцять годин до стоянки Сарикамиш. Це небезпечне  страшне місце, заросле очеретом, на березі Дніпра. Невірні козаки ховаються в цих очеретяних заростях, полюють на піших і проїжджих  та беруть їх у полон, заковуючи в ланцюги».

Таким чином, район Копкую зі смачною водою, існування якого засвідчує Челебі, мав простягатися на території сучасної Херсонської області, на лівобережжі України. Відтак звідти мандрівник із військом кримських татар попрямував до «Сарикамиша» ще далі вглиб Лівого Берега.

Очевидно,  під назвою «Сарикамиш» турки таки  мали на увазі значно ширшу територію, ніж межиріччя Дніпра та Бугу. Між іншим, на Дніпровському лимані в Херсонській області один із мисів і досі зберігає відголоси тих часів. Він так і називається – «Сарикамиш», як і село на його побережжі; щоправда, віднедавна  на офіційних мапах значиться  як Дніпровське.

Зрештою, «козаками жовтої тростини» османи кликали не тільки українських, але іноді – навіть донських козаків. Це знову ж указує на те, що землі «Сарикамишу» охоплювали все північне Причорномор’я. 

Казацкий оселедец

Ці промовисті факти спрямували окремих лінгвістів та істориків і ще далі на чимало сторіч у минуле. Так значна кількість писемних джерел античності, від Плутарха до Тацита з Плінієм засвідчують, що на території північного Причорномор’я з Приазов’ям, від Кубані до Південного Бугу, починаючи  з  VI-V ст. до н.е. й орієнтовно впродовж кількох перших століть н.е. мешкали племена дандаріїв. Щодо їхнього походження також існують різні версії. Однак відомий російський лінгвіст О. Трубачов розтлумачив назву цього народу на основі давніх індоіранських мов як «очеретяні арії» - тобто  такі, що «мешкають біля комишів та очерету». Власне, перший компонент цього складного слова академік вивів від слова «данда» – «комиш, очерет». Та тільки допомогли російському мовознавцю в його пошуках саме османські джерела. Угледівши в німецького історика ХVII століття Туманна згадку про «сарикамиш казаклар», котрі мешкали на Нижній Кубані, Трубачов і дійшов висновку, що вочевидь тюркські народи перенесли на тих козаків власний перекладений варіант давнього іранського етноніма – «дандарії». Адже й «сарикамиш казаклар», про яких згадував Туманн, також мешкали акурат на місцях розселення дандаріїв.

Логічно, що, згідно з версією Трубачова, турки з татарами могли поширити назву «сарикамиш» і щодо цілого півдня України як власний переклад давньоіранської лексеми на позначення індоарійського племені.

Але ж і версія відомого академіка наразі також залишається лише версією.

Тим часом згадки про «козаків жовтої тростини» наскрізної ниткою пробігають по сторінках давніх османських манускриптів. Та й не тільки вони.    Завершуючи цю публікацію, не можемо  не згадати й про інші назви козаків у турецьких літописах. Наприклад, кілька з них було створено від імен, або прізвиськ козацьких ватажків, як от: «барабаш-козаки» та «ігнат-козаки», де відразу чується натяк на поширене серед козацьких полководців прізвище «Барабаш» та українське ім’я «Гнат». До речі, як зауважують, окремі дослідники з часу гетьмана Петра Дорошенка, що ввів Україну під протекторат султана, назву «барабаш - казаклари» османи застосовували щонайперше до лівобережних козаків та гетьманів, із якими воювали. Натомість своїх союзників, правобережних козаків, турки кликали як «кардаш казаклари», цебто – «братні козаки». Додамо, що вислів «кардаш казаклари» нерідко фігурує в османських текстах паралельно до «сарикамишських», особливо коли мова йде про часи протекторату османів на українських землях, тобто другу половину ХVII ст.  

 Урешті - решт класифікували османи козаків і геть вузько за географічними ознаками. Скажімо, побутували такі їхні назви: «озі казаклари», тобто «дніпровські» від османотурецької назви цієї річки – «Озі». А ще «аксу казаклари»; це вже «бузькі».  З останньою ж назвою пов'язаний ще один цікавий нюанс. Турецька назва річки «Буг» «Аксу» у перекладі –  «біла вода». Та тільки дотепні тюрки, обіграючи цю назву, трохи переінакшили на свій лад перший її звук, і стало слово – «каламутна вода». Отож «бузькі козаки»,  або «білої води», обернулися  «каламутними», що, безумовно, указувало   на бунтівну вдачу запорожців. Одначе й «козаки жовтого комишу» нерідко  прозивалися не інакше як «сарикамишськими бандами».

 Українським дослідникам, мабуть, ще доведеться докласти чимало зусиль, щоб  осягти всі загадки турецьких назв козаків-запорожців, а заразом – і українців. Адже шелест того лісу головоломок досі долинає до нас із минулого. Та чи не так само шумлять восени в південноукраїнських плавнях і наші «сарикомиші»?...

Автор: Олесь Кульчинський, Інститут сходознавства ім. А. Кримського – спеціально для ІА УММА
Теги: «Са
Просмотров: 828 | Добавил: gaidamaky | Рейтинг: 5.0 |
Всего комментариев: 0
Форма входа
Календарь новостей
«  Травень 2012  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
 123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
28293031
Поиск по новостям
Друзья сайта
 


Український рейтинг TOP.TOPUA.NET
 Погода в Україні
Статистика
Copyright MyCorp © 2006 Створити безкоштовний сайт на uCoz