П`ятниця, 29.03.2024, 13:29
ЧОРНОМОРСЬКЕ ГАЙДАМАЦЬКЕ З`ЄДНАННЯ
Українець!
Оздоровлюйся!
Роби те, що любиш!
Тримайся за своїх!
Главная страница



| RSS
Меню сайта

Наш опрос
Начало » 2013 » Грудень » 11 » «Треба змінити систему, а не просто людей у цій системі»
«Треба змінити систему, а не просто людей у цій системі»

У час, коли громадськість із тих чи інших причин не може покладатися на політиків, вона шукає інших, своїх лідерів. Новою зіркою Євромайдану став Олександр ПОЛОЖИНСЬКИЙ, якого деякі користувачі соціальних мереж «висувають» у президенти. Тим не менше, сам Олександр волів би утриматися від політичної кар’єри, і радить натомість усім українцям об’єднуватися у єдиний громадський рух. У інтерв’ю газеті «День» лідер гурту «Тартак» розповів про різницю між 2004-м та 2013-м, чому те, що зараз відбувається, не можна назвати Євромайданом, чому лише відставка Захарченка нічого не змінить, а також — чим закінчиться сьогоднішній Майдан.

— Чим Майдан 2004-го якісно відрізняється від цього Євромайдану? Чи за ці дев’ять років суспільство дозріло до нових рішень?

— Відрізняється хоча б тим, що цей Майдан має досвід того Майдану. Народ уже має досвід періоду «безмайдання», бачить, хто з політиків на що здатен. Лідери цього Майдану менш одностайні, навіть декларативно — я не думаю, що 2004-го була така єдність, яку намагалися показати, але там принаймні був чіткий лідер, який формально брав на себе усю відповідальність. Зараз лідерів у нас три, а є підозра, що навіть чотири, п’ять або шість, і ніхто з них не хоче взяти усю відповідальність на себе. Навіть самі персоналії цих політиків... На мою думку, Віктор Ющенко або Юлія Тимошенко набагато яскравіші постаті, ніж Арсеній Яценюк, Віталій Кличко і Олег Тягнибок. Зараз люди менш схильні довіряти політикам і більше покладаються на самих себе.

— З 2004-го минуло дев’ять років. Якщо оцінювати молодь, студентів, які зараз виходять на Майдан, і які народилися у незалежній Україні, — яку відчуваєте різницю?

— Саме нова молодь спонукала людей, які брали активну участь у подіях 2004-го, знову повірити в те, що можна щось змінити. Нові Євромайдани та студентські акції організовували молоді люди незалежної України. Своїми діями, вчинками, оптимізмом, вірою та бажанням жити в іншій Україні, вони надихнули усіх нас. Можливо, це — головна відмінність: вони вірять і за нас.

— Цей Євромайдан відрізняється хоча б тим, з чого усе почалося...

— Я не згоден називати те, що зараз відбувається, Євромайданом. Євромайдан закатали в асфальт у ніч із п’ятниці на суботу. Люди, яких називають правоохоронцями, не мають права безкарно бити своїх співгромадян, які не чинять опору. За таке побиття людина без форми отримала б величезний термін за ґратами. Це означає, що у країні панує повне беззаконня і українці не мають можливості на жодному рівні захистити свої права. Фактично, зараз люди виходять на захист своїх прав. Питання євроінтеграції такої країни просто не може стояти. Ми можемо робити кроки назустріч, просити надати нам допомогу фахову, консультаціями, можливо, фінансову, але цілеспрямовану. Я за те, щоб нам давали не рибу, а снасті. Спочатку треба змінити систему, а не просто людей у цій системі.

— Чи був би майдан таким політичним, якби не було цього розгону? Чи був би в принципі Майдан?

— Думаю, не було б такої кількості людей — ці події простимулювали багатьох. Я переконаний, що не можна відкидати варіант про те, що «Беркут» діяв не за наказами чинної влади, а в результаті певних внутрішніх інтриг.

— Ви сказали, що Євромайдан до зачистки та після неї — це два різні майдани. Утім, зараз риторика опозиційних лідерів зводиться до гасел: «Банду геть!», «Зека геть!» та вимог переобрання президента й парламенту. Чи не втратимо ми ту ідею, за яку виходили від початку, — євроінтеграція?

— Ми її не втратимо. «Банду геть» — означає, що ми усуваємо теперішнє керівництво країни, розбираємося з усіма злочинцями, які були при владі. Якщо ми змінимо людей при владі, є надія, що нові лідери спробують змінити країну. Я, звісно, за те, щоб перш, ніж привести цих нових людей до влади, отримати від них 100% гарантії та зрозумілі обіцянки, що і як вони планують робити. Це потрібно для того, щоб у разі, якщо все піде не за планом, ми могли б поміняти цих людей на владних місцях.

Але потрібно не забувати й про те, що не всі прагнення людей можна сформулювати в певні гасла. Якщо люди кричать: «Юлі волю», багато людей хочуть врятувати не саму Тимошенко, а виступають, таким чином, проти вибіркового правосуддя та за верховенство права — перед законом мають бути рівні всі. Більшість гасел спрямовані на те, щоб змінювати країну на краще, в тому числі, відмовлятися від нашого пострадянського минулого, відмежовувати те, що заважає розвиватися, жити повноцінним життям, налагоджувати повноцінне функціонування економіки, вирішувати екологічні проблеми, правильно організовувати соціальне та культурне життя країни. Всі ці моменти, на мою думку, й складають комплекс вимог, які входять в поняття євроінтеграції.

Я не ідеалізую європейське співтовариство, європейських громадян та політиків, але я розумію, що там вся система працює за інакшими правилами. Хай там купа своїх проблем, недоліків, того, що для нас є ментально чужим, але ми все одно маємо, що звідти взяти корисного й потрібного для нас.

ТАКТИКА МАЛЕНЬКИХ СПРАВ

— Наша редактор подарувала вам книгу Євгена Грицяка, який у інтерв’ю «Дню» сказав, що він має питання до опозиції, яка вимагає усе й одразу: і відставку уряду Азарова, і відставку Президента...

— І почали навіщось там знову ліпити «Юлі волю»...

— Так. То чи не варто використовувати тактику маленьких справ? Наприклад, почати з відставки Захарченка, а коли добилися цього — йти далі.

— Я, звичайно, за відставки, і за те, щоб тих людей, які віддають накази, карали. Але я не можу змиритися з тим, що будь-який боєць спеціального призначення може собі дозволити виконувати такі дії, прикриваючись наказами. Нехай знімуть Захарченка — і вийде, що формально ми чогось добилися, але реально нічого не змінилося. Я не впевнений, що навіть кілька відставок щось змінять. А на вищому рівні я не бачу зараз очільників, про яких однозначно можна сказати, що вони представляють сили добра. Тому зараз нам потрібно максимально єднатися, щоб, коли почнеться реакція, а я впевнений, що вона почнеться, нас банально не перебили і не розігнали.

— Які вимоги потрібно поставити перед лідерами опозиції, котрі грають зараз цю роль добра?

— Моя особиста вимога одна — припинити дурити людям голови. Вони себе називають об’єднаною опозицією трьох політичних сил. Не може зараз трійця завоювати довіру народу, поки вони не виберуть одного, який скаже: «Я один беру на себе всю відповідальність». Я про це сказав ще на мітингу 30 листопада, коли мав доступ до мікрофона. Ми маємо діяти зараз із опозицією, але з кожним днем опозиція робить усе більше кроків, які викликають у людей недовіру. Народу потрібен один лідер. Безлідерські рухи — це добре, але для ефективної боротьби потрібен організатор. Той, хто буде представляти всі об’єднані сили опозиції у перемовинах із владою, Росією і Заходом, хто буде приймати ключові рішення. Нам без лідера систему не зламати. Також потрібно усунути подалі неоднозначних особистостей, як-от Олександр Турчинов, який своїми промовами відштовхує людей. Він достатньо тривалий час перебував на посаді голови СБУ, щоб здійснити те, що він багато років нам обіцяє. У результаті нічого не зроблено, натомість, є дуже багато питань до того, що він дійсно зробив.

— Вибір лідера ускладнюється тим, що скоро президентські вибори?

— Звісно, і я б хотів, щоб це було одразу обумовлено: той, хто зараз бере на себе усю відповідальність і буде єдиним кандидатом від опозиції під час президентських виборів.

— Наскільки це реально?

— Думаю, це нереально. Але я готовий прийняти будь-яку кандидатуру із цих лідерів. Та вони між собою не здатні домовитися. Це залежить від конкретних особистостей, від їхнього оточення, від інших гравців, які хочуть додаткових преференцій. Проблема в тому, що в цих опозиційних партіях засадничо різна ідеологія. Вони ще не домовилися, хто буде єдиним очільником об’єднаної опозиції, не готові цій людині делегувати честь бути узгодженим кандидатом на посаду президента країни.

Я готовий ситуативно підтримувати цього кандидата. І паралельно з цим, підтримуючи опозицію, підтримуючи того єдиного лідера, якого вони виберуть, все одно треба продовжувати творити громадянський рух. Для того, щоб унеможливити узурпацію влади та беззаконня у майбутньому й чинити тиск на політиків, щоб змінювалася система. Яка б прекрасна людина чи команда не прийшли б до влади, й поставила собі за мету не змінити систему, а максимально ефективно функціонувати в межах уже існуючої, вони будуть тільки те й робити, що боротися зі спокусами. Навіть якщо вони стримаються й не почнуть грати за звичними правилами, які панують в українській, та й світовій, політиці, все одно жодного позитивного результату вони не досягнуть. А це вкотре дасть козирі на руки тим, хто кричить, що порядні люди ні на що не здатні й потрібна «сильна рука» ефективного менеджера.

НОВІ ЛІДЕРИ

— Зараз у соцмережах з’явилася цікава ініціатива — нові кандидати. Поруч із Гузаром називають і вас лідером. Чи не думали про політичну кар’єру?

— В силу останніх подій я раптом став рейтинговим. Мене все менше представляють, як вокаліста групи «Тартак» і все більше — як знаного громадського діяча. Я розумію, що наскільки зараз про мене говорять, настільки завтра можуть забути. І я не проти, щоб так сталося, щоби ця ситуація не завадила моїй творчій діяльності і не стала небезпечною для життя. Я би дуже хотів уникнути політичної кар’єри у своєму житті. Якщо стоятиме вибір: йти в політику і щось змінювати, чи взагалі тікати з України і жити заради себе — я піду в політику. Обставини, люди та час ставлять свої вимоги. Сьогодні я цього не хочу. Але я переконаний, що кожен громадянин повинен бути активним. І до цього закликаю всіх. Ті люди, що вважають: «моя хата скраю» — неправі. Уявіть ситуацію — ми програємо і все залишається, як було. Частину посадять до в’язниці, частину залякають, частина втече за кордон... Якщо це станеться, то громадяни, які зараз підтримують режим Януковича, залишаться один на один із цією машиною. Думаєте, вас врятує те, що сьогодні ви не проти них? Звичайно, я дбаю про власні інтереси. Але при цьому мені небайдуже, як живуть інші. Я вірю, що ми здатні жити краще.

— Зараз відчувається певна апатія людей щодо політиків. Разом із тим, є певна енергія, яка змушує тисячі громадян виходити на вулицю. Як можна цю енергію організувати окремо від опозиції і від влади?

— Нам потрібно на горизонтальному рівні між собою об’єднуватися. Є багато активних груп простих громадян, організовуються сили самооборони, сили юристів, бізнесменів. Нам потрібно навчитися знаходити спільну мову. З часом знайдеться можливість обрости мозком і м’язами та перетворитися у дієву платформу, яка буде спроможна змінити систему і людей у цій системі в Україні. Зараз у нас підіймаються на невеличкі вершини безліч потенційних лідерів, і якщо за ними стоять невеликі групи громадян, то важко визначити, наскільки це — лідер. Можливо, це — «ряжений» якийсь. Зараз ми бачимо як людей із лідерськими якостями, так і осіб із демагогічними і фінансовими можливостями.

— Чи може ця платформа у перспективі перетворитися у політичну партію? Чи ви бачите цю силу лише на рівні громадських ініціатив?

— Я чим далі тим більше схиляюся до безпартійного суспільства. У сучасному світі політичні партії — це організації впливу, маніпуляції, лобістів. У мене залишається все менше віри, що це — об’єднання громадян, яке має на меті покращити життя інших громадян.

— Цими днями відбувається багато так званих ініціативних зустрічей активних громадян? Чи брали ви участь у подібних заходах?

— Зустрічі тривають, але часто представницький рівень цих заходів залишає бажати кращого. Я був на трьох зустрічах, ініційованих представниками наших рухів. На рівні персональних контактів ми працюємо. Зрозуміло, що за такий невеликий час, та ще й в екстремальних умовах мітингу, про щось конкретно домовитися важко. Простіше було б робити це в звичному повсякденному житті. Коли не такий потужний потік інформації довкола тебе. Спроби цього руху, що тут зароджується, фактично, є продовженням того, що виникало разом із «Не будь байдужим» у 2005 році. Тоді теж планувалося, що рух переросте в громадянську платформу. Але в черговий раз не вдалося, не знайшли підтримки і, як результат, — опустилися руки.

МИТЦІ, ЯКІ «ЗШИВАЮТЬ» УКРАЇНУ

— Україну штучно поділили на Схід і Захід. Що, на вашу думку, культурні діячі не зробили для того, щоб познайомити Україну з Україною?

— Я думаю, що власне до моїх колег, які активно працюють, — претензій не може бути. Ми зі свого боку зробили все можливе. «Океан Ельзи» влітку цього року проїхався з великим туром по всій Україні. Його однаково з аншлагами зустрічали на Півдні та Сході, у Центрі та на Заході. Щоб люди почувалися одним цілим, митці роблять все можливе. В цьому також заслуга спортсменів, які на міжнародному рівні відстоюють честь країни. А роз’єднують нас політики та бізнесмени. А ще — спецслужби. Частково — ЗМІ, як засоби впливу влади.

— Чи дозріло суспільство, щоб позитивні сигнали, про які ви говорите, сприймати правильно?

— Якщо говорити про слово «дозріло», то так само, як фрукти на дереві одночасно не дозрівають, так і суспільство. Якісь окремі люди — свідомі тих процесів, що відбуваються у країні. Але чимало людей з різних регіонів України — ще ні.

Не можна говорити, що наше суспільство однорідне. Завдання тих людей, які вже усвідомили, що від нас самих щось залежить, що ми маємо бути активними, що повинні тиснути на владу — підтримати інших.

— Пісня «Брат на брата» була спрямована саме на об’єднання?

— Наша пісня була написана кілька років тому, коли хлопці з Kozak System написали музику й попросили мене написати текст. Хлопці її записали та видали в альбомі. Але коли почався Майдан, ми вирішили всі разом заспівати її. Так, її можна назвати об’єднуючою не лише за змістом, а й за формою подачі.

Коли політики роз’єднують, мистецькі акції можуть бути активним об’єднуючим фактором. Мені інколи важко розрізнити, де закінчується мистецтво і починається політика, коли мова йде про майбутнє країни.

— До речі, якщо говорити про мистецтво, ваша пісня «Я не хочу...» свого часу була досить актуальною. Події Євромайдану надихнули на нову творчість?

— Я недавно мав концерт із гуртом «Тартак». Він давно планувався, люди купили квитки. І я не міг відмінити його. Але за два тижні надмірної громадської, та до певної міри політичної роботи, я відчув, що забуваю про свою головну роль — що я артист, що я людина творчої професії. Коли я живу своїм повсякденним життям, в мене мало не щодня виринає в голові якийсь образ, рима, фрагмент мелодії... За час мітингу на це не вистачає ні сил, ні натхнення, ні вільного простору в мозку. Я нічого не написав.

Зараз із мене малюють героя. Це мене страшенно дратує. Бо насправді я реально перелякався, коли була провокація біля Адміністрації Президента, і я намагався заспокоїти мітингувальників. Якби допоміг уникнути провокації — був би героєм. Не можна перемогти міліцію, діючи за їхнім сценарієм.

— Чи реально було переконати цих людей на Банковій?

— Реально. Якби на той момент поруч зі мною було не 20 людей, частина з яких були моїми однодумцями, а, наприклад, 20 вишколених і підготовлених спецагентів, які були б навчені виявляти й нейтралізовувати провокаторів. Якби Служба безпеки в тій ситуації поставила собі за мету нейтралізувати агресію, вона б із цим упоралася. Я відчував, що хлопці готові до діалогу, готові слухати. Але коли ти починаєш наводити їм певні аргументи, із якими вони можуть погодитися, раптом з’являється незрозумілий персонаж, який голосніше від усіх кричить: «Навіщо ви його слухаєте? Вперед! Зараз усім там наваляємо!». Ти починаєш вступати у дискусію із останнім й до тебе з усіх боків стікаються такі, як він, і просто штурхають тебе або перекрикують. Вони працюють групами, як наперсточники. Я відчув цю схему на собі. Один — головний, ще кілька створюють силове прикриття й іще кілька — ігрове прикриття (вони вдають, що підтримують тебе й розпалюють суперечку). Так повторювалося кілька разів. Тож молоді гарячі хлопці, які хочуть конкретних дій та вимагають від опозиції відповідальності за сказані слова, але цього не бачать, починають шукати власний варіант.

— На вашу думку, такі сценарії пишуться в Україні чи за кордоном?

— Я не можу казати напевне, але цілком допускаю, що зараз в Україні зійшлися три різні сценарії. Різні сили могли б бути зацікавлені в тому, щоб відбулися більш криваві події, у яких можна було б звинуватити протестувальників. Цілком можливо, що ці сили навіть не консолідовувалися, але робили одну справу в одному місці й досягли свого результату. На щастя, не все пішло за прописаним сценарієм.

ЄВРОФІНАЛ...

— Чим, на вашу думку, завершиться Євромайдан? У вас оптимістичні прогнози?

— Не хочу і не вмію робити прогнозів. Я думаю, що для протестувальників вдасться знайти формальний привід, щоб припинити активну акцію протесту, й потім почнеться реакція влади. Після того, як нам підсунуть цей мінімальний привід, нас почнуть по одному прикривати в той чи інший спосіб — легітимний чи нелегітимний. Це можна стримати лише в тому випадку, якщо, припинивши акцію формально, ми продовжимо її, не прив’язуючись до Майдану. Ми маємо розходитися з майданів з єдиною обіцянкою, даною не політикам, а одне одному — за першим сигналом тривоги, небезпеки для когось із нас, ми всі маємо піднятися. Найбільша небезпека ховається у кожному з нас. Наша лінь, зневіра, небажання щось робити — це наші головні вороги, і якщо ми з ними зможемо впоратися, є надія, що перемога буде, якщо не сьогодні, то скоро.

У нас ще однозначно є шанс піднятися з приводу виборів 2015 р.: вони або будуть скасовані, або перенесені в стіни парламенту, або пройдуть формально, але будуть нівельовані порушеннями та фальсифікаціями. Тут важливо, наскільки ми будемо готовими. Стихійні повстання актуальні, якщо потрібно захистити когось із нас, але підніматися для того, щоб зламати систему треба впорядковано.

— Дев’ять арештованих людей, яких звинувачують у провокаціях, не є сигналом тривоги?

— Вони є заручниками ситуації. Наразі ми нічого не можемо вдіяти, щоб їх врятувати. Єдиний шанс звільнити їх — піддатися тиску влади. Влада цілком відкрито демонструє, що вона готова діяти чи то есесівськими, чи то НКВДистськими методами, коли беруть заручників і їхня доля залежить від дій населення. Доки ми чинимо тиск, вони залишатимуться заручниками. Не можу гарантувати, що їх звільнять після припинення тиску, але така ймовірність існує. Цими людьми не можна жертвувати, але потрібно пам’ятати про те, що до цих дев’яти можуть долучитися ще дев’ять сотень чи тисяч — цього не можна допустити.

— Тобто ті, хто виходять під суди, спричиняють зворотну реакцію?

— В чому полягає небезпека нового страйку, бунту, повстання? Зараз задіяно всі можливі механізми, ресурси та сили, щоб зорганізувати всі заходи проти протестувальників. Що робити? Побути в стані бойової готовності й розійтися. Якщо починають застосовувати певні дії до протестувальників, люди знову мають вийти. Державі знову треба буде запускати весь цей механізм. З кожним новим запуском вони будуть себе виснажувати. Так само й люди будуть виснажуватися, але іншого виходу немає — ні тактично, ні стратегічно.

Анна СВЕНТАХ, Вадим ЛУБЧАК, Іван КАПСАМУН, «День»
Просмотров: 6744 | Добавил: gaidamaky | Рейтинг: 5.0 |
Всего комментариев: 0
Форма входа
Календарь новостей
«  Грудень 2013  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
      1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
3031
Поиск по новостям
Друзья сайта
 


Український рейтинг TOP.TOPUA.NET
 Погода в Україні
Статистика
Copyright MyCorp © 2006 Створити безкоштовний сайт на uCoz