Дотримуючись звичаїв, учасниці «Роксоланії» в ролі дружок посадили молоду у вишитій сорочці на стілець з подушкою й заспівали: «Будемо молодих женити». Так зазвичай починалося вбирання молодої — обряд, який, мабуть, в усі часи вважався найбільш трепетною частиною весілля, коли їй заплітали косу та одягали весільний вінок у знак прощання зі свободою та дівуванням. Не перериваючи співів, дівчата заплели косу, зав’язали фартух, одягли на шию нареченої намисто, перев’язали червоною стрічкою голову, а поверх — весільний вінок. Лише після цього молодий міг побачити свою майбутню дружину. Раніше це дійство могло тривати цілу ніч, але гостям свята показали тільки короткий фрагмент обряду.

— Частина звичаїв активно використовується й нині, коли молоді стають на весільний рушник, коли їх благословляють батьки перед шлюбом, використовують ікони, а також стилізують одяг під старовину, одягаючи вишиванки. Часто молодята звертаються до нашого музею за консультацією, як пошити автентичний одяг із певного регіону, як сплести вінок тощо, — розповіла завідувач відділу архівів Музею Івана Гончара Лідія Дубиківська-Кальненко. — Ніколи не переривався звичай випікати коровай, які б не були часи. Це надзвичайно символічно, бо коровай — це побажання родинного щастя, затишку, достатку, любові, миру. До сьогодні зберігся звичай краяти коровай і роздавати по шматку усім гостям, бо наші люди звикли ділитися щастям з іншими.

І хоча весільною випічкою гостей не пригощали, відчути, як пахне справжній, свіжоспечений коровай таки вдалося. Їх спеціально для виставки спекла етнограф зі Львова Олена Наливайко. За її словами, особливої рецептури у народі не було, але продукти мали бути якомога вишуканіше: свіжі яйця, власноруч змелене борошно, масло, збите у масниці, мед із власної пасіки й квасна опара (так називали заквашене у воді борошно, яке лишали бродити на цілий тиждень). Цього дотрималася і Ольга Наливайко, тільки мед замінила цукром, а квасну опару — дріжджами.

— Випікали короваї у четвер, і доручали цю важливу роботу жінці, яка досить заможна, щаслива в шлюбі та має дітей. По суті, з четверга починалося святкування весілля, коли плели вінок та пекли короваї. У цей же день могли запрошувати гостей на весілля. П’ятниця вважалася порожнім і витриманим днем, бо як-не-як піст. Уже в суботу починалося весілля і то мали гуляти до рання. Я була недавно на весіллі у Львові, то господиня скаржилася, що гості не співали. Та не було коли, бо о п’ятій розпочали, а о дванадцятій закінчили. Потім у понеділок та вівторок були закінчини, коли випивали з бочок останню горілку, зварену на меду, — додала Ольга Наливайко.

Ще один важливий обряд, відтворений на виставці, — плетіння гільця. Як показували учасники фольклорного колективу, дівчата прикрашали гілочку яблуні, груші, сосни чи вишні колосками пшениці, стрічками, квітками, іноді цукерками, щоб молодим жилось солодко. А хлопці в цей час грали музики, танцювали та співали.

— Вити гільце — це означало робити нове гніздо молодим, — розповіла учасниця «Рожаниці» Інна. — Тому до цього обряду ставилися дуже обережно та з великою повагою. Гільце символізувало молодість, красу, незайманість молодої й означало, що їй пора прощатися зі свободою та дівуванням. На самому весіллі гільце ставили на стіл молодим (у деяких регіонах встромляли його в коровай), що означало їхнє подальше щасливе життя, бо дерево — це символ життя. Також вірили, що воно має магічні властивості: відганяє зло і приносить молодим щастя. Хотілося, щоб ці весільні обряди отримали друге життя, тому вся надія на сучасних молодят...

НАШ ФОРМАТ

Адреса Музею:

Київ, вул. Івана Мазепи, 29.
Їхати: ст.м."Арсенальна", авт.№24, трол.№38 до кінцевої зупинки за Києво-Печерською лаврою.
Телефони для довідок:

(044) 362-44-62, т/ф: 280-52-10, 288-92-68;