Ось як описує акцію 1999 р. білоруська журналістка Тетяна Снитко.

     "Нашай Ніве" (№9 (130) 17.05.1999):

     Їх зібралося  людей десь біля сорока.

  Хлопець, одягнений в усі чорне, подивився на вежу з годинниками. Стрілки йшли до мети із завидною впертістю, не рухаючись на очах, але ні припиняючись. Тепер вони готувалися окреслити на площині часу чверть циферблату, зійтися в простому куті. Але люди вже не стояли купкою, а вирівнялися в карі. По темно - плямистій формі в напівтемряві стрибали вогненні тіні. Яни вихоплювали теж кольору три полотнища над головами. Кольору червоності на білому тлі.

Через мить дзенькіт зірвався з висот веж гродненських храмів і накрив собою площа. Потрясіння хвилею пройшло по особах людей зі смолоскипами. Дзвона благословляли ходу.

- Бог нас чує! - натхненно видихнув один.

- Живе Білорусь! - луною донеслася у відповідь.

"...Живе вічно!" - знову подумав у цей час Невідома людина. Дзвона застигли його неподалік, на самому рагу площі. Обернувшись, він побачив колону - і все зрозумів.

- Бійка в Гродно? - перепитують мене знаёмиї й незнайомці. Товариші по службі, міліціонери, опозиціонери. Більшість із них вимовляє, що "чули щось таке!..". Слухи навколо гродненського ходу ростуть. Як трава у квітні. Як курс долара.

- Це, напевно, не наші були. Наш прапор могли взяти російські фашисти... гебисты... різні провокатори.

А це вимовляє мій знайомий міліціонер. Знайомий, між іншим, і своїм колишньої "полюванням" на мінських вуличних акціях. Потім майже слово в слова те ж повторює знайомий бэнэфовец, на який ніколи полював той міліціонер. Потім, демонструючи номер "Новин" з ладом невідомих людей, більшість знайомих втолковувати про таємничий візит закордонних екстремістів. "Може, то були унсовци, може, чеченці навіть...". Добре, хоч косовськиї албанці. Але... Чому все-таки не білоруси?! Чому ми самі в собі зневірилися через цієї мазохиской "толерантності"?!

Ми звикли, що "наші" - тобто "вузьке коло цих революціонерів" і "страшно далекі вони від народу". І ми всіх їх знаємо в особу, крім хіба що підлоги міфічного Мирона. Ми самі не віримо в можливість успіху.

Нарешті один юнак, якого ніяк не запідозриш у зайвій лояльності до режиму, урочисто проголошує: "І я там був!" - і знаходить себе на фото в "Новинах". У самому кінці шеренги, де ні холери не розглянути. "Ви бажаєте подробиць? ПРО, ви одержите їх! Я там був". Мед-Пиво пив, шановний. На жаль, тільки в Мінську. Сама бачила.
У принципі, непогано, що всім хочеться бути героями. Але от коли невтерпеж здаватися ними - це кінець. Приїхали.

І отут я згадала про Невідому Людину. 25-га він повинен був бути саме в Гродно. Він повинен був обов'язково найтися. Невідома Людина (з вашого дозволу, буду продовжувати називати його так) у герої не рвався, всєзнаючиго із себе не видавав. Таким не треба брехати.

Перші його слова при нашій зустрічі:

- Що, і ти теж "ішла в останній шерензі"?

Навіть образитися схотілося.

От що повідав про гродненські події їхній безпосередній очевидець...

Вони пройшли по Радянської метрів сто, коли їх уже чекали. Дві машини Омона й одна - з "цивільними" міліціонерами. Омоновці були в бронежилетах і з автоматами.

Після того як міліціонери побачили лад молоді в уніформах, у них був стрес. Вони не знали, що робити. Я чув, як один початків кричати щось типу: "Я запитаю базу! Що нам робити? Я запитаю базу!..". В "цивільних" цей шок пройшов скоріше. "Їх треба зупинити!" - і вони поставили поперек будуючи міліцейський "уазик".

Тоді в ладі почулася якась коротка команда. Колона просто обійшла машину й рушила подалі - приблизно в ту сторону, де в Гродно розміщається залізничний вокзал.

Через метрів п'ятдесят міліціонери почали робити на колону дрібні напади позаду. Що б, зі спини, вибивати людей з останньої шеренги. А на вулиці при цьому було багато народу. Деякі люди спочатку занарікали, кричати: "Ці эрнэшники, фашисти, скільки можна, уже й до нас добралися!" А потім побачили в голові колони три великия біло-червоно-білі прапори й замовкли. Зрозуміли, що це ні РНЕ, а щось цілком зворотне. Навкруг мене почулися лементи: "БНФ! БНФ! БНФ!" Зібралася юрба людин приблизно у двісті. І там, біля універмагу на Радянської, звичайно тусовка молоді...

Саме в цього універмагу й спалахнула бійка. Міліція атакувала позаду. Атаки відбивали. Частина хлопців з перших шеренг подалася назад і допомагала вихоплювати своїх товаришів, які почали вистачати омоновці. Рух уперед все-таки неспішний тривав. Але отут підбігли міліціонери, які їхали напереріз. Я порахував, що там зібралися два "уазики" і три звичайні патрульні машини. Підтягувалися ще й міліцейські вбрання з районних відділів. Колона очевидно попадала в облогу.

Тоді я помітив: хлопці, що йшли спереду, стають у більше щільний лад.
І раптом почув голос: " Ру-Бонн! Ру-бонн!"

Народ відразу затих. Такого в Гродно не бачили ще жодного разу. Міліція почала наскакувати на демонстрантів, але в руках у тих палали смолоскипи. Зі сторони смотрілася, начебто колона наїжилася цими смолоскипами, як йорж. Із всіх сторін, хто б не намагався сунутися усередину - усюди міг наткнутися на їх. Як я бачив, один міліціонер дійсно наткнувся, обпаливши твар. Він відразу вийшов із гри. Колона поступово рушила далі, до кута Радянської, де починається вулиця Ожешки.

І от отут хлопців дійсно почали брати в коло. Уже дозрілі наїхала безліч машин. Очевидно, демонстранти вирішили твердо захищатися далі, адже самі сталі в коло. Я тоді подумав: у випадку, коли б вони вирішили проривати кордон, у їх би, напевно, це вийшло. Але - ні, хлопці розмовляли з міліцією. Яни запитувалися, хто з міліціонерів отут головний.

Демонстранти просили міліцію дозволити їм пройти по вулиці Ожешки, обіцяли відразу після цього розійтися й нічого не порушувати. Хтось із колони напівжартівливо запропонував омоновцям таблетки від головного болю. Мабуть, саме це їх і розлютила. Після сутичок вони й так не були в настрої. Переговори закінчилися тим, що ОМОН пішов в атаку.
Однак перші атаки були знову відбиті.

Ще після того, як колона спокійно обійшла першу міліцейську машину, міліція робила вигляд, що ця машина от-от протаранити лад Пору раз "уазик" розганяв і на великій швидкості різання гальмувало перед самими людьми. Можна було ні на жарт злякатися, не чудо, що хтось пору раз стукнув по капоті. Там всі були в стані шоку - що одна, що друга сторона.

Частина людей, що стояли в юрбі разом із мною, пішла битися за цих невідомих хлопців. Найшлися кілька людей, які кинулися битися теж, але - у шеренги міліції. Дуже незабаром ці люди кудить зникли. Таке враження, що сам ОМОН їх і поклав там: відрізнити, хто - що, було дуже важко. Усе в шоковому стані, а отут ще якісь люди метушаться! Менты били всіх, хто поруч.

Утворилося коло між захисниками й спостерігачами, і в цьому колі бігали міліціонери. Стояв розгардіяш; з найперших своїх нападів на колону більшість міліціонерів кидалося на хід з такою готовністю, начебто давно чекала випадку...

Бачачи, що розігнати хлопців не виходить, міліція вжила газ. Мені особисто здалося, що застосували й звичайний газ, і "Черемшину" (остання була, швидше за все, в Омона). З відстані метрів в 50, я повинен був відійти - випущений газ бачився, як туман.

Хлопці почали розбігатися хто куди. Захищатися було неможливо: залило ока, особи, там не було вже чим дихати. Частина відразу "пов'язали". Поклали на асфальт, били кийками й автоматами. Тільки прикладами, "стовбурами", але було таке враження, що по них готові й стріляти.

Відразу ж охорона обклала вокзал, убік якого рухалася хід. Перетряхивали поїзда, підняли всі пости, які могли. Приблизно в полноч на вокзалі було вже багато "людей у цивільному". Затримували всіх, навіть недолітків, аби тільки ті мали вигляд, хоча чим-небудь схожі на демонстрантів. Ознаками були чорні джинси, чорні куртки, "берци" - армійські чоботи на шнурівці. Особлива увага обертали на чоботи; хто був у них взутий - забирали відразу без зайвих "церемоній". Я бачив, як схопили якогось хлопця, може учасника ходу, а може й немає. Особи його я не бачив. Його після били в тупику. Поставили на растяжку й методично били. Пізніше виявилося, що разом з учасниками забрали трохи зовсім випадкових людей, намагалися їх пришити до справи.

Багатьох з тих, хто відходив, рятували самі гродненци, перехожі, зовсім незнайомі люди. Так тяглася всю ніч. Усі, хто встиг почути, що відбулося, зустрічаючи в місті хлопців з колони, буквально брали за руку й виводили в безпечне місця. Ранком на місця самої жорстокої бійки хтось поклав квітки й білий-червоно-білий прапор..."

Чомусь ніхто ніде ще не згадав однієї цікавої деталі: що один з учасників гродненської акції пішов у міліцію й здався сам. Це, однак, не була "явка з повинною". Саме ця людина ще перед початком несанкціонованої акції взяла на себе роль командира. Потім він не міг витерпеть того, що його люди з поламаними костями, розбитими головами не всі змогли вибратися з місця побоїща. Одночасно пішли слухи, що один із затриманих нібито потрапив у реанімацію й може вмерти. Вимовляли, його бачили в РВВС несвідомим у калюжі крові. Ніхто поки не знав, що правдою було тільки остання інформація.

Командир хлопців пішов по рай відділам у пошуках затриманих сподвижників. Якщо вірити розповідям, виглядала це зразково так. У вартівню РВВС заходить солідного виду дядько у форменому одязі й строго запитується, де арештовані демонстранти. Міліціонери витягаються перед ним (думають, що приїхала якась перевірка) і рапортують, що хлопців отут немає. Тільки із третьої спроби в третьому РВВС підсумком запиту сталася розгубленість іншого штибу. Покликали начальника. Всю відповідальність за акцію командир хлопців взяв на себе.

В інтерв'ю місцевій пресі начальник повідомляв про десяток хуліганів з гродненського Молодого Фронту, які побачивши Омона "відразу розбіглися". При цьому, з його слів, особливих травм не було. Тим часом, згідно з міліцейських оперативних зведень, для розгону демонстрації були застосовані ОМОН, ППСМ, спецпідрозьділами внутрішніх військ і оперативно-розшукові служби міліції (відповідно до наших відомостей, усього близько 350 чоловік).

Невідома Людина повідала, як при затримках міліціонери різали на хлопцях на шматки камуфляжну форму. Але справжнє замилування викликали "трофеї" - шкіряні ремені. У відділенні деякі міліціонери кинулися відразу приміряти обновки, не обертаючи уваги на затримані.

     Після добових арештів по адміністративній справі деяких хлопців викликали для розмови в КДБ. Гебистов найбільше зацікавила колесо, у яке демонстранти вишикувалися заради захисту. Розмови яскраво демонструють, що в надрах лукашенківських спецслужб і зараз живе трирічної давнини "справа УНСО".

     Одні в Білорусі бояться. Бояться долі Тамари Виниковой, Генадя Корпенко, Арнольда Печерського, Юрія Захаренки. Бояться пропасти. Найшлося 40 чоловіків хоробрих. Які не бояться пропасти. 

http://bielarusnp.blogspot.com/