На його місці, за рішенням міськради, буде відновлений монумент Єкатерині ІІ, який офіційно вважається пам'ятником "засновникам міста".
Історія, прямо кажучи, за межею божевілля. Про імператрицю Єкатерину ІІ та її "подвиги" у ліквідації української автономії у XVIII столітті, закріпаченні українських селян та створенні "межі осілості" для євреїв, переповідати не випадає.
Речі загальновідомі. І не тільки "українським буржуазним націоналістам", а й росіянам.
Принаймні, нормальним, як граф Толстой, котрий писав у своїй сатиричній "Історії держави Російської":
"Madame, при вас на диво Порядок расцветет, — Писали ей учтиво Вольтер и Дидерот, —
Лишь надобно народу, Которому вы мать, Скорее дать свободу, Скорей свободу дать".
"Messieurs, — им возразила Она, — vous me comblez", — И тотчас прикрепила Украинцев к земле".
Але вдумайтесь: рота внутрішніх військ України (тих самих, котрі наче підпорядкував собі президент Ющенко) забезпечує розчищення місця для спорудження монументу царственій дамі, котра свого часу знищила українські війська і перетворила пращурів нинішніх вояків на рабів, котрих можна було продати, пропити й забити на смерть.
Чи десь в Африці вдячне місцеве населення споруджує пам'ятники рабовласникам і работоргівцям минулого? Ні, африканці – люди розумні. На відміну від більшості городян і депутатів Одеси.
Маю сміливість упевнено це стверджувати, бо йдеться зовсім не про "боротьбу з тоталітарною символікою", як дехто твердить, і не про "відновлення історичної істини", а про зовсім інше.
Та божевілля ситуації не лише в цьому. Дуже сумніваюсь, що навіть ті, хто стояв в охороні пам'ятника потьомкінцям - а це були представники націонал-демократів, козацьких організацій та "Народної самооборони", знали, пам'ятник кому вони намагаються захистити.
Вони просто боролися "проти", конкретно – проти пам'ятника Єкатерині. І тому програли. Якби вони боролися "за", то, може, і одержали б перемогу. А тут було за що боротися.
Справа в тому, що повстання 1905 року на панцернику "Потьомкін" не мало нічого спільного з більшовизмом. І більшовики дуже добре це знали – адже 1923 року на виконання директиви Леніна, яка з'явилася за рік до цього, панцерник "Потьомкін" був розібраний на металобрухт.
І тільки за два роки, коли почав творитися міф "соціалістичної революції", ЦК ВКП(б) про повсталий корабель згадав і вписав до "вірної історії". Насправді ж ішлося про повстання українських моряків проти російського самодержавства.
Навіть у сучасних підручниках не пишеться, що початок повстання 14 за старим, а 27 червня 1905 року за новим стилем, бере відлік із фрази, вимовленої уродженцем Житомира артилерійський унтер-офіцером Григорієм Вакуленчуком українською мовою: "Та доки ж ми будемо рабами!"
І матроси-українці, котрі на тодішньому Чорноморському флоті імперії становили абсолютну більшість, перестали бути рабами "царя і отєчєства". А за ними пішли й інші "нижні чини" – росіяни, татари, білоруси, латиші...
А коли Вакуленчук був убитий, керівником повстання став "мінний машиніст" Панас Матюшенко. "Нижні чини" – матроси та унтер-офіцери, до яких добровільно приєднався один офіцер Олександр Коваленко (кілька офіцерів погодилися підтримати повсталих, так би мовити, добровільно-примусово) – взяли в свої руки корабель і на певний час перетворили його на територію, вільну від російського самодержавства.
А хто ж були Матюшенко і Коваленко?
Другий – одним із активних членів створеної 1900 року Революційної української партії, палким прихильником незалежності України, котрий він разом із іншими членами РУП агітацію на флоті; перший був другом знаного письменника і вченого Гната Хоткевича і, як тоді говорили, "щирим українцем".
В курсі історії КПСС нам розповідали, як дбав про повсталих Ленін з Женеви, як він звідтіля намагався керувати "Потьомкіним", як високо він оцінив Матюшенка, з яким мав ряд зустрічей у Швейцарії в 1906-07 роках і так далі, але ніхто не говорив, як низько оцінив Леніна та більшовиків Панас Матюшенко.
Загалом за своєю суттю це було, за висловом письменника і політика Івана Багряного, "повстання української стихії".
І впадає в око, що матроси, привівши панцерник до Одеси, навіть не захотіли говорити з посланцем емігрантського політика Ульянова-Леніна: хто такий цей Ленін і що він знає про біди і потреби народу?
Так само, як не захотіли говорити вони і з представниками місцевих більшовиків...
До речі: Ленін вимагав від матросів "Потьомкіна" бомбардувати місто, висадити десант, зав'язати бої. Матроси не захотіли його слухати і порятували місто.
Вдячні одесити вирішили пам'ятник цим матросам з центру міста перемістити. Чи варто щось коментувати?
Не меншим божевіллям виглядає і пам'ятник "засновникам міста". Усюди в світі намагаються якомога далі у глибину віків відсунути дату заснування того чи іншого міста. І не має значення, що це місто мало інший етнічний склад населення і звалося по-іншому.
Скажімо, Париж веде походження від кельтського селища Лютеція (ІІІ ст. до Р.Х.), де жило плем'я паризіїв. Після захоплення римлянами (52 рік) населений пункт одержав назву "міста паризіїв", і тільки у середині ІІІ ст. він одержав сучасну назву, хоч етнічний склад населення його був далеким від сьогоднішнього.
А Лондон? Спершу у середині І ст. з'явилося римське селище Лондоніум, після падіння Римської імперії воно майже знелюдніло, і тільки з VII ст. містечко почало відроджуватися.
А іспанські міста? Засновувалися в часи іберів, переходили до рук карфагенян та римлян, потім – варварів, потім – маврів, змінювали назви та склад населення – але ніхто в сучасній Іспанії не вважає, що ці міста засновані, скажімо, у добу Реконкісти!
А от одесити щедро відмовляються від майже чотирьох сотень років своєї історії. Невже тільки тому, що ця історія не пов'язана із Російською імперією? Тоді нас резонно не пускають у Євросоюз...
Принаймні, інше пояснення не спадає на думку.
Не будемо надто заглиблюватися в історію. Точно відомо, що 1415 року місто і порт Кацюбії (Качибей, Коцюбеїв, Кочубей) було у складі Великого Князівства Литовського.
З 1475 року Кочубей належить Оттоманській імперії, і турки називають його Ходжибей, Хаджибей, Гаджибей. 1789 року місто беруть штурмом війська Російської імперії, далі там будується нова фортеця, заселяються слобідки, і тільки 1794 року Єкатерина ІІ... ні, не засновує, а перейменовує місто, наказуючи створити там великий порт.
Ось фрагмент із її рескрипту:
"Уважая выгодное положение Гаджибея при Черном море и сопряженные с оным многая пользы, повелеваем мы нужным устроить тамо военную гавань купно с пристанью для купеческих судов... Повелеваем открыть свободный вход в Хаджибеевскую гавань купеческим судам как наших подданных, так и чужестранных держав..."
Я розумію, що в Російській імперії, як і в пізніші часи, вистачало тих, хто намагався втілити в життя гасло: "Россия – родина слонов", але ж ми живемо у ХХІ столітті, і Одеса розташована в незалежній Українській державі, яка претендує на місце у Європі.
А чи не перша ознака європейця – це самоповага і повага до інших, якщо вони не є носіями тоталітарних та ксенофобських ідеологій.
Ну, добре, пам'ятнику матросам-потьомкінцям, котрі виступили за свободу і демократію, не місце в центрі Одеси, але чому значне число одеситів так вперто не хоче визнавати реальну історію свого міста і вважає, що їхнє місто створене з волі більшовицької партії, чи то пак, російських імператорів?
Ні, панове, це таки божевілля...
Чи ні? Бо Коцюбеїв-Гаджибей-Одеса – це місто, органічно включене у "велику" європейську історію, в іншому разі це не більше, ніж форпост Російської імперії.
І те, що в наш час в Одесі реалізується саме другий погляд на історію міста, – це вже за межею божевілля.
Це – політика. І дуже смердюча політика.
Сергій Грабовський, кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників
