Українська влада протрималася у Медвині майже місяць. Здається, небагато, якщо не враховувати, що в довколишніх селах уже господарювала влада радянська, яка і це село, котре проголосило себе республікою, тримала в облозі. Не нам, нинішнім, судити, чому кремезні й розумні чоловіки з Медвина та тисяч інших волелюбних сіл у 1918–му не об’єдналися у війську Української держави, а запекло боронили свій маленький життєвий простір.

Центр у Медвині

«Коли у 1918 році на півдні Київщини відступала восьма російська царська армія і грабувала все на своєму шляху, селяни мусили себе боронити, — розповідає директор Богуславського краєзнавчого музею, уродженець Медвина Петро Гогула, який тривалий час досліджує історію Медвинської республіки. — Піднялася народна оборона, традиційна, як козацтво». Селяни за час воєнного безвладдя поділили між собою панську землю, набудували нових хат і повіток з безгоспного лісу, і віддавати все це будь–яким зайдам не хотіли.

Медвинці, звісно, боронили не лише садки і комори. На межі ХХ століття в них пробудилася національна свідомість. У 1912 році учителі створили у медвинській школі культурно–освітній гурток. На зароблені в церковному хорі гроші учні виписали зі Львова 300 українських книжок. І хоча учителів за це звільнили з роботи, книжки читало все село. А в 1917–му тут були вже «Просвіта», хор і драмгурток, який щомісяця ставив нову українську виставу.

Медвинську еліту складали переважно вчителі і військові старшини. Серед них — Григорій Пирхалка, революціонер 1905 року, який відбув заслання в Оленецькій губернії і самотужки вивчився на юриста. Легендарний напівзрячий кобзар Антін Петюх (справжнє прізвище Митяй) також відбув заслання, знав багато українських революційних пісень і грав їх на бандурі, виступав як пропагандист української ідеї серед війська УНР, на бронепотязі «Хортиця». Коли українська армія у 1919 році відступила, кобзар повернувся у Медвин. Ніхто з медвинської інтелігенції не мав достатньої інформації про те, що діється в Україні і в світі.

Довкола вирувала війна. «Більшовиків вибили — приходять денікінці. Війська УНР вибили денікінців — приходять поляки. Поляки відійшли — приходять більшовики. Вдень більшовики — вночі приходять повстанці», — описує хаос тих років Петро Гогула. З 1918 по 1920–й влада в селі змінювалася 12 разів.
«Мы вас всех переучим!»

Радянську владу в Медвині проголосили в 1919–му. У червні 1920–го «червоні» увійшли в село вп’яте. «Прибуло четверо комісарів на допомогу місцевому «волревкому», — розповідає Петро Гогула. — Вони оголосили загальні збори села, вимагали мобілізації молоді до свого війська, дуже великого продовольчого податку і «боротьби з місцевою петлюрівщиною». На зауваження хлопців, чому комісари говорять російською, ті почали матюкатися і переконувати, що «усіх навчать говорити більшовицькою мовою». Це збурило людей».

Під час наступних зборів хлопці заарештували тих комісарів, а вночі розстріляли. На ранок, 19 серпня, якраз на Спаса, повстанці оголосили у селі військовий стан. Отаманом на той час був військовий старшина Хома Лебідь, начальником штабу — Микола Василенко, начальником розвідки — сотник Дніпровий, загадкова особистість. Він прибув з Галичини з розвідувальною метою в час Першої світової війни, був дуже спокійний, носив окуляри з товстими лінзами.

У той час по всій Україні спалахували селянські повстання проти більшовицьких грабунків. Відомо, що між 1 квітня і 15 червня 1919 року в Україні відбулося 328 таких повстань. Деякі селянські загони трималися аж до 1926 року.
Оборона Медвина

Селяни проголосили республіку і для її оборони довкола села прикопали борони догори гостряками. Були впевнені, що протримаються кілька місяців, а там, мовляв, надійде підмога з сусідніх сил і підійде військо Петлюри... Утім зброї у захисників республіки виявилося обмаль (на 1000 добровольців — всього 300 рушниць і трішки патронів). Коли через кілька днів повстанці напали на цукроварню й обеззброїли там кількох більшовиків, про цю подію дізналися в Києві, а невдовзі й у Москві. Більшовики занепокоїлися: приклад Медвина могли перейняти інші села.

Після розвідки в село заскочив кінний загін. Нападники спалили Успенську церкву, пограбували кілька обійсть і вбили двох господарів. Після перестрілки відступили. Майже щодня кількасот більшовиків з кулеметами наступали на село. Повстанська розвідка вчасно повідомляла про це, у церквах били в дзвони, селяни кидали роботу й бігли боронитися, переважно з косами й вилами. Під час вирішального бою два полки Червоної армії штурмували маленьку «республіку» майже добу. Під ранок запалили крайні хати. А тоді ж стріхи були солом’яні, вітер повіяв — півсела вигоріло. Республіка перестала існувати.

Режисер Володимир Денисенко, родом з Медвина, пройшовши радянські табори, у 1960–ті задумав зняти фільм про оборону Києва. Поїхав у Москву до Будьонного, який у 1941 році був главкомом Південно–західного напрямку. Пробрався до нього на дачу, аби про все розпитати. «А ты откуда, хохол?» — спитав Будьонний. «З Медвина». «А, знаю ваше бандитское село. В 1920–м, сволочи, бороны выложили, я их шашкой, а они...».
Поріднені з УПА

Більшовики три дні грабували село. Також зібрали величенький продподаток. Повстанці, які залишилися в лісі, часом нападали на обози з награбованим. Один з обозів розгромили в урочищі Гударів Яр. Зранку 13 жовтня, перед Покровою, зі Звенигородки приїхав до Медвина каральний загін. Більшовики оголосили збір села. Заїжджі відібрали до сотні молодих чоловіків від 18 до 30 років і завели їх до волості. Вмістилося десь із 80, хто менший — протиснувся через вікно, одного 14–річного відправили додому. Комісар заявив: «Ви — відоме бандитське село і маєте повернути все пограбоване з військового обозу». Якщо ж ні, то всім, мовляв, буде таке: вивів з натовпу чоловіка і з нагана стрілив йому в голову. Дав людям одну годину, щоб позносили продукти. Селяни полякалися, розбіглися. А більшовики вивели заручників за село і розстріляли з кулеметів...

Після окупації міні–республіки більшовики ще два десятиліття вишукували і знищували в Медвині всіх, хто хоч якось був причетним до повстання. Загалом у Медвині знищили понад 6 тисяч людей.

Проти тих, хто залишався у підпіллі, використовували ті ж методи, що згодом проти Української Повстанської армії. Оголосили «амністію», потім вербували не надто обережних «хлопців з лісу», і вони виказували криївки. Якби ж то вояки УПА знали історію Східної України!..

Кобзар Антін Петюх потрапив у засідку в 1921 році і застрелився, щоб не датися в руки чекістам. Його бандуру надійно сховали, у 2000 році вона потрапила до Петра Гогулі, нині експонується в Богуславському краєзнавчому музеї.

«Населення Медвина, що стихійно підтримало повстання, понесло надзвичайні жертви, але ніколи не було в нього каяття чи нарікання за цю акцію проти більшовиків. Тільки тепер селяни зрозуміли свою помилку: треба було не Медвин збройно боронити, а свою державу українську і своїх синів віддавати в жертву... на загальних фронтах Української армії», — писав відомий науковець і громадський діяч української діаспори Іван Дубинець, уродженець Медвина.

У 1920 році Дубинець навчався у Богуславській педагогічній школі, на літні канікули був у рідному селі і все бачив. Уникнув репресій через те, що не жив постійно у Медвині. У час Другої світової війни був секретарем президії Української національної ради у Києві. Емігрував до США, досліджував Голодомор. У 1952 році видав книжечку «Горить Медвин». В Україну її привезла у подвійному дні валізи емігрантка Олександра Бражник, яка у 1960–х роках відвідала рідний Медвин. Селяни нишком копіювали книжку, невдовзі її мала ледь не кожна родина. Тоді Медвин згадав про цю подію, витиснуту вглиб підсвідомості страхом смерті.

Нині у центрі села є пам’ятний знак на честь Медвинської республіки, а на місці розстрілу 80 заручників відновили хрест.

Медвин — нині село неподалік Богуслава, що на Київщині. Ці терени люди заселяли з ІІ тисячоліття до нашої ери. Поблизу Медвина є славнозвісна Савур–могила і рештки оборонних валів. Був тут і замок. За переказами, свого часу в містечку було багато церков: Спаська, Георгіївська, Всесвятська, цехова. На сьогодні залишилося дві — Миколаївська і Успенська, відбудована після руйнування. Перебуваючи під владою Польщі, Медвин 1620 році отримав Магдебурзьке право. Під час визвольної війни 1648—1654 років став сотенним містом Корсунського полку. Утім українська влада встановилася ненадовго. У 1763 році у закріпаченому Медвині залишалося тільки 9 дворів, звільнених від повинностей. Медвинці брали активну участь у гайдамацькому русі. Після другого поділу Польщі (1793 рік) Медвин увійшов до складу Росії.

Медвинці «ожили» тільки після відміни російського кріпацтва у 1861 році. Відразу ж придбали землю, спорудили винокурний і цегельний заводи та 5 водяних млинів. У 1900 році тут діяли вже 2 цегельні заводи, 9 кузень, 2 кінноприводні млини і 45 вітряків. У 1876 р. відкрито однокласне народне училище, у 1880–х — дві церковно–приходські школи, у 1910 р. — чотирикласне міністерське міське училище.

Братство козацького бойового Звичаю "Спас"