Понеділок, 23.10.2017, 09:43
ЧОРНОМОРСЬКЕ ГАЙДАМАЦЬКЕ З`ЄДНАННЯ
Українець!
Оздоровлюйся!
Роби те, що любиш!
Тримайся за своїх!
Главная страница



| RSS
Меню сайта

Наш опрос
Начало » 2010 » Травень » 27 » Продовження: Трофейні солдати. Петербурзький історик Кирило Алєксандров про війну
Продовження: Трофейні солдати. Петербурзький історик Кирило Алєксандров про війну
Ні в одній війні, яку вела Російська імперія, не було нічого подібного.
 
Не було й іншого. Випадки державної зради російських офіцерів під час Першої Вітчизняної війни 1812 року одиничні і практично невідомі під час Східної війни 1853-1856 років, російсько-турецької 1877-1878 і російсько-японської 1904-1905 років. З 14 тис. офіцерських та статських чинів Російської Імператорської армії, полонених ворогом у 1914-1917 роках, за рідкісним винятком практично всі зберегли вірність присязі, не кажучи вже про те, що ніхто з них не намагався створити загальновійськову армію для участі в бойових діях на боці Німеччини чи Австро-Угорщини. Так само принципово поводилися і офіцери противника в російському полоні.
У роки Другої світової війни факти державної зради набрали помітного характеру тільки серед офіцерів Вермахту в радянському полоні і представників командно-начальницького складу Червоної армії в німецькому полоні. У діяльності антинацистського Союзу німецьких офіцерів генерала артилерії В. А. фон Зайдліца-Курцбаха в радянському полоні взяли участь 300-400 офіцерів Вермахту. У Власовському русі в 1943-1945 роках, за поіменним обліку, брали участь більше 1000 представників командно-начальницького і політичного складу Червоної армії. Тільки у Власова навесні 1945 року служили 5 генерал-майорів, 1 комбриг, 1 бригадний комісар, 42 полковники та підполковники Червоної армії, 1 капітан першого рангу ВМФ, більше 40 майорів Червоної армії і т. д. У таких масштабах нічого подібного не відзначалося серед військовополонених офіцерів, наприклад, Польщі, Югославії, Великобританії або США.

Мені здається, що незалежно від мотивації, причини масової державної зради завжди пов’язані з особливостями тієї держави, якій громадянин зраджує, якщо хочете, - це наслідок державного нездоров’я. Гітлер прирік на знищення цілі народи, кинув Німеччину в безвихідну війну, поставив німецький народ на межу існування. Чи міг фюрер розраховувати на безумовну лояльність своїх офіцерів і генералів? Більшовики винищили в Росії цілі стани, знищили Церкву і стару морально-релігійну основу військової присяги, ввели нове кріпосне право і примусову працю в масштабах країни, розв’язали масові репресії і відмовилися, тим більше, від власних громадян, що потрапили в полон. Чи міг Сталін розраховувати на безумовну лояльність своїх бійців і командирів? ... Так що державна зрада - і Гітлеру, і Сталіну - була природним і неминучим результатом їх практичної політики. Інша справа, що в сучасній Росії і Німеччині немає, і навряд чи буде одностайне ставлення до тих, хто цю зраду скоїв. Цікаво, наприклад, що в 1956 році у ФРН генерал Зайдліц був офіційно реабілітований. Федеральний суд скасував розстрільний вирок, винесений Зайдліцу нацистами в 1944 році, мотивуючи своє рішення тим, що генерал вчинив зраду, «переважно керуючись своїм ворожим ставленням до націонал-соціалізму». У Берліні є Штауффенбергштрассе - на честь одного з керівників антигітлерівського змови. Багато хто, але все-таки далеко не всі німці з цим згодні. Ймовірно, ще більше, вважають, що порівнювати вчинки генерала Зайдліца і полковника К. Ф. фон Штауффенберга не можна. Зрозуміло, що говорити про генерала Власова і його однодумців в Росії ще складніше. Ця тема, напевно, найболючіша.

Загальноприйнята точка зору:
генерал Власов - зрадник, а не ідейний борець з більшовизмом і сталінської тиранією.

- Вірно, така оцінка об’єктивно панує в сучасному російському суспільстві. І, тим не менше, мені здається, що за останні двадцять років серйозно зросла кількість тих, хто під впливом нових знань про історію власної країни першої половини ХХ століття змінив своє ставлення до Власова, або, принаймні, згодний з тим, що ця тема більш складна, ніж уявлялося нам у Радянському Союзі. На жаль, вивченню цієї теми не сприяє неймовірна кількість міфів про Власова, що отримали поширення буквально в останні кілька років, завдяки творчості деяких малознаючих публіцистів і любителів дешевих сенсацій.

Два доводи на користь цього. Перший: він багато років був у більшовицькій партії, зробив блискучу кар’єру у нашій армії. І тільки, потрапивши в полон, став «ідейним борцем зі сталінською системою» (на відміну від деяких білоемігрантів, які теж підтримали Гітлера: вони не любили фашистів, але ще більше ненавиділи більшовиків, тому щиро піддалися омані).

- Партійність і кар’єра Власова - це лише зовнішня, видима сторона його життя в Радянському Союзі, втім, як і багатьох інших наших співвітчизників. Про що думав Власов насправді, чесно служачи тій владі, яка розкуркулювали його односельчан, ніхто не знає. Ви подивіться, скільки мільйонів у нас було членів КПРС, співробітників органів держбезпеки, військових усіх звань і родів військ. А чи багато хто з них вийшли захищати радянську владу і Радянський Союз у 1991 році і були готові померти за ті слова, що їх говорили на партійних зборах? ... Так що партійність і кар’єра ще далеко не показник особистої відданості радянській державі.

Я ось на інший аспект проблеми зверну Вашу увагу. Ви кажете - тільки потрапивши в полон, став «ідейним борцем зі сталінською системою». Вірно: тільки потрапивши в полон. Очевидно, що система загального виказування, страху, придушення, яку недарма Сталін так вміло й методично вибудовував в 1930-ті роки в СРСР, виключала можливість яких-небудь не тільки протестних дій, але часто навіть і опозиційних задумів. У майбутнього командира 2-й власовської дивізії, полковника Червоної армії Г. А. Звєрєва особистий ад’ютант напередодні війни був сексотом органів НКВС. Яка там боротьба ... один одного боялися. До речі, у нацистській Німеччині, у вермахті, Гітлер такої атмосфери не зумів створити. У результаті чого і отримав півдюжини замахів в 1943-1944 роках. Так от. Ми зовсім забуваємо про те, що Власову в липні 1942 року в німецькому полоні нічого не загрожувало. Його ніхто не примушував до співпраці, не змушував під загрозою розстрілу або концтабору виступати проти Сталіна. Нацистам взагалі Власов був не потрібний, вони й не були зацікавлені у появі такої фігури. Власов, як політична фігура, цікавив тільки супротивників Гітлера та його окупаційної політики, а це був дуже вузьке коло осіб. Тому Власов, ставши «ідейним борцем зі сталінською системою», як Ви сказали, приймав рішення абсолютно вільно. На відміну від деяких інших полонених радянських генералів органи НКВС не мали на Власова ніякого компромату. В кінці червня - липні 1942 року Сталін був дуже стурбований долею Власова і вимагав вивезти його з оточення на Волхові, врятувати за будь-яку ціну, збереглися відповідні радіограми.

У 1941-1944 роках на Східному фронті попали в полон 82 генерали та командири Червоної армії, чиї звання можна прирівняти до таких (включаючи двох генералів і корпусного комісара, загиблих безпосередньо на полі бою, які в полоні не знаходилися). З них загинули і померли 25 осіб (30%), а якщо виключити трьох вищезазначених осіб, то 22 людини (27%). Цікаво, що зі 167 генералів Вермахту і прирівняних до них осіб, які потрапили в радянський полон в період з 22 червня 1941 року по 8 травня 1945, загинули 60 осіб (36%). 62 радянських генерали і командири в прирівняних званнях відмовилися від будь-якого співробітництва з противником. У результаті з них 10 осіб (16%) померли від ран, хвороб і злиднів, 12 (19%) були вбиті за різних обставин (у тому числі 8 генералів німці розстріляли за «активну патріотичну діяльність» - спроби втечі або за прорадянську агітацію) , а більшість (40 осіб, або 65%, практично дві третини) повернулися в Радянський Союз. З генералів, які повернулися на батьківщину, зберігши в полоні лояльність радянській державі, загинули в результаті репресій 9 осіб (менше чверті) - ті, на кого керівники ГУКР «СМЕРШ» мали у своєму розпорядженні беззаперечний компромат, незважаючи на їх пасивну поведінку. Решта дочекалися реабілітації та пенсійного забезпечення.

Серед них цілком міг бути Власов - йому потрібно було просто залишитися в таборі і вести себе досить пасивно, не здійснюючи жодних різких вчинків. Але Власов із власної волі зробив вибір, який різко підвищив його життєві ризики. І цей вибір зрештою змусив його пожертвувати не тільки життям, а й ім’ям. У вітчизняній історії було достатньо особистостей, які добровільно жертвували своїм життям в ім’я певної мети. Але тих, хто приносив у жертву ще і власне ім’я, незрівнянно менше. До речі, дуже небагатьом відомо, що генерали Власов, Трухін, Малишкін й інші їхні соратники були засуджені НЕ Військовою колегією Верховного суду СРСР, а попереднім рішенням сталінського Політбюро, вищого партійного органу, який приймав у 1920-1940-ті роки багато репресивних постанов. Усі члени Військової колегії під головуванням сумнозвісного генерал-полковника В. В. Ульріха були членами ВКП (б) і вночі 1 серпня 1946 вони просто озвучили вирок Політбюро. Нагадаю, що цілий ряд відповідальних працівників МДБ, які вели «слідство» у «справі Власова», в 1950-і роки були розстріляні (Леонов, Комаров) або звільнені з органів (Коваленко, Соколов) за «грубі порушення соціалістичної законності» і застосування тортур до підслідних.

Другий довід, головний: боротьба Власова ставила утопічну мета - вільну і сильну Росію без Сталіна і його кліки.

- Зараз, після 65 років, очевидно, що шансів на успіх у власовців майже не було. Думаю, що багато хто це розумів. Один з них, співавтор Празького маніфесту, лейтенант О. М. Зайцев писав у 1943 році своїй майбутній дружині: «30% за те, що нас повісить Гітлер, 30% за те, що нас повісить Сталін, 30% за те, що нас розстріляють союзники. І тільки 10% - можливість успіху. Але все одно, необхідно ризикнути». Особисто мені здається, що безсумнівне значення мала сама спроба спробувати кинути виклик Сталіну, незалежно від того, досягла б вона успіху чи ні. З цією спробою пов’язали свою долю приблизно 130 тисяч наших співвітчизників, яких можна вважати учасниками Власовського руху. І їх спроба, неважливо чи була вона утопічна чи ні, і їхня доля стали трагедією. Але вона показала, що Сталін не зміг придушити волю до опору. Нехай хоча б цей опір й зародився за колючим дротом німецьких таборів військовополонених. Разом з тим, я згодний, що подібну точку зору сьогодні поділяє меншість. Але вона має право на існування - особливо на тлі небезуспішних спроб перетворити Сталіна в національного героя.

При цьому Власов і його армія йшли разом з фашистами, які зовсім не планували зробити Росію сильною і вільною.

- Формально Ви маєте рацію, звичайно. Але тут є важливі нюанси і відтінки, які не можна не враховувати.

Акцію Власова восени 1942 року і Власовський рух взимку - навесні 1943 року підтримували і намагалися популяризувати не нацисти (правильніше говорити так, фашисти були тільки в Італії), а їх противники в опозиційних колах Вермахту. У лютому - березні 1943 року генерал-майор Х. фон Трєсков організував приїзд Власова в тиловий район групи армій «Центр», розраховуючи на те, що після вбивства Гітлера, яке повинно було відбутися 13 березня, Власов стане главою російського уряду в Смоленську і характер війни негайно зміниться. Підривник бомби, як відомо, не спрацював. Гітлер залишився живий, а Власов, за його наказом, за власні публічні патріотичні висловлювання на окупованих територіях відправився під домашній арешт в червні 1943 року. У самому ж кінці війни, коли у Власова і його соратників дійсно з’явилася своя армія (або її прообраз), то їх мета полягала вже тільки в тому, щоб сформувати в короткий термін як можна більш численні частини, привернути до себе й озброїти якомога більше співвітчизників, підпорядкувати всіх східних добровольців ... і перевести цих людей на бік західних союзників, щоб врятувати противників радянської влади і ворогів Сталіна. А таких було все-таки і в 1945 році достатньо. Насильницьких видач, звичайно, ніхто не міг передбачити.

Пишуть, що вояки РОА приносили присягу Гітлеру.

- Військовослужбовці східних підрозділів у складі Вермахту в 1942-1944 роках складали звичайну німецьку присягу, яка передбачала вірність фюреру. Це правда. Але до цього, нагадаю, абсолютна більшість східних добровольців складали радянську присягу. Думаю, що при цьому Гітлеру вони були лояльні настільки ж, наскільки й раніше Сталіну. Військовослужбовці власовської армії, військ КОНР, у 1944-1945 роках присягу на лояльність Гітлеру не давали. Мова йшла тільки про КОНР і Власова. Але в текст, на вимогу представників Головного управління СС, був внесений пункт про вірність союзу з тими народами Європи, які ведуть боротьбу під верховним керівництвом Гітлера. Як тільки Гітлер наклав на себе руки, цей пункт автоматично втратив своє значення. І, до речі, кілька діб потому, 1-а дивізія військ КОНР під командуванням генерал-майора С. К. Буняченко втрутилася в Празьке повстання. Власов присягу Гітлеру не приносив, про це немає ніяких документів. Цікаво, що в 1950-1960-ті роки в ФРН А. Х. Білленберг, з якою Власов оформив шлюб в квітні 1945 року, намагалася добитися генеральської пенсії, як вдова генерала. Однак федеральна влада їй у цьому відмовили. Відповідні інстанції пояснили, що російський генерал Власов не перебував на німецькій військовій службі і його вдова ніяких пенсійних прав не має. З тих же причин, як правило, відмовляли у ФРН у пенсійному забезпеченні й військовослужбовцям власовської армії, статус яких розглядався як союзний.

Фашисти користувалися Власовим як знаряддям для формування п’ятої колони всередині країни-супротивника ...

- Вибачте, не можу з Вами погодитися. «П’яту колону» в радянській державі наполегливо і послідовно створювали не Власов і фашисти, а Ленін, Сталін і більшовики протягом двадцяти передвоєнних років. Причому створювали досить уперто і успішно. Без їх зусиль не було би ні Власова, принаймні у тому вигляді, в якому він увійшов в історію, ні Власовський руху, ні Празького маніфесту, ні військ КОНР. Власов став тільки символом, лідером для цих людей. А якщо б він загинув у 1942 році на Волхові, знайшовся би який-небудь інший генерал - але цей рух все одно би відбувся. Тільки, мабуть, пов’язувався би з іншим ім’ям.

... і якщо б вони перемогли - Росія не відродилася б (Гітлер не допустив би цього), а виявилася б роздробленою колонією, джерелом ресурсів для Рейху. Ви н згодні з цими доказами?

- Ви знаєте, Власов ще в серпні 1942 року на допитах відверто заявив, що Німеччина не зможе отримати перемогу над Радянським Союзом - і це в той момент, коли Вермахт виходив до Волги. Сьогодні ж можна говорити про те, що у Гітлера взагалі не було шансів здобути перемогу у Другій світовій війні, занадто неспівставними виявилися ресурси Німеччини та її противників. Власов зовсім не пов’язував свої плани з перемогою Гітлера на Сході - якраз у цьому випадку він Гітлеру-то і не був би потрібний. Спочатку він щиро розраховував на те, що вдасться в тилу у німців створити досить сильну і самостійну російську армію. Потім надії пов’язувалися з активністю змовників і планами на радикальну зміну окупаційної політики, в результаті чого така російська армія ось-ось з’явиться. З літа 1943 року Власов покладав надії на західних союзників. При будь-якому результаті, як здавалося Власову, можливі були варіанти - головне було отримати свою значну збройну силу. Але варіантів, як показала історія, не виявилося.

Що ж стосується особистих настроїв Власова та оцінок ним перспектив перетворення Росії в колонію рейху, то я процитую один німецький документ, який знайшов кілька років тому в одному американському архіві. Це відомче донесення представника спеціального штабу Розенберга у тиловому районі групи армій «Центр» від 14 березня 1943 року. Напередодні Власов знаходився в Могильові. Відверто розвиваючи свої погляди у вузькому колі німецьких слухачів, Власов підкреслив, що серед супротивників Сталіна є багато людей «з твердим характером, готових віддати життя за визволення Росії від більшовизму, але вони відкидають німецьку кабалу». Разом з тим, «вони готові тісно співпрацювати з німецьким народом, без шкоди для своєї свободи і честі». «Російський народ жив, живе і буде жити, ніколи він не стане колоніальним народом», - твердо заявив колишній полонений генерал. На закінчення, за повідомленням німецького джерела, Власов висловив надію «на здорове оновлення Росії і на вибух національної гордості російського народу».

Додати мені до цього конфіденційного донесення про настрої Власова нічого.

Який реальний внесок наших союзників у розгром Німеччини?

- З наведених на початку нашої бесіди цифр втрат слідує, що більше двох третин безповоротних втрат у живій силі спільному ворогу завдали радянські Збройні Сили, розгромивши і полонивши 607 дивізій супротивника. Цим характеризується головний внесок СРСР у перемогу над нацистською Німеччиною.

Західні союзники зробили вирішальний внесок у військово-промислову перевагу антигітлерівської коаліції в економіці і відмобілізованих ресурсах, в перемоги над спільним ворогом на морі і в повітрі, а також в цілому вони знищили близько третини живої сили, розгромивши і полонивши 176 дивізій супротивника.

Тому, на мій власний погляд, перемога антигітлерівської коаліції стала дійсно загальною. Гордовита спроба виокремити з неї «радянський» або «американський» вклад, оголосивши його «вирішальним» або «переважним», носить політичний характер і до історії вже відношення не має. Ділити зусилля союзників на «головні» і «другорядні» неправильно.

Однак мені здається, що через 65 років після такої страшної війни, коли її гранично безжальний характер, зневажив всі норми християнської моралі, вже не викликає сумнівів, тріумфалізм мав би поступитися місцем співчуттю і скорботі за багатомільйонними жертвами. Чому це все сталося? ... Державна політика повинна бути в першу чергу спрямована на увічнення пам’яті загиблих, і надання реальної та відчутної допомоги зовсім малій кількості тих, хто залишається в живих з її учасників і сучасників.

Ми так любимо військові паради, витрачаємо на них багатомільйонні кошти, але скільки у нас ще розкиданих по лісах і болотах солдатських кісток?

Ми 65 років сурмимо про свою перемогу, але як ці десятиліття жили переможені, а як переможці?

Для нашої країни і народу війна була національним лихом, яке можна порівняти лише з колективізацією і штучним голодомором 1932-1933 років. А ми як доказ своєї державної величі всі говоримо про те, скільки мільйонів ми втратили ... Ось які ми чудові, за ціною не постояли. Насправді тут не пишатися і радіти, а плакати і молитися треба. А якщо радіти - то тільки тому, що хоч хтось додому, слава Богу, в сім’ю повернувся живим. І, нарешті, необхідно пред’явити історичний рахунок сталінській владі, яка заплатила таку жахливу ціну не тільки за прихід до Берліна, але і за своє самозбереження.

Втім, це вже емоції, від яких історику варто було б утриматися.

Багато хто вважає, що ми цілком обійшлися б і без союзників, і що вони стали нам допомагати більше від страху, щоб Сталін, перемігши, не зробив всю Європу соціалістичної.

- Давайте згадаємо спочатку ось про що. У період з осені 1939 року по весну 1941 року Німеччина успішно вела бойові дії в Європі. За 1940 рік через територію СРСР пройшло 59% всього німецького імпорту і 49% експорту, а до 22 червня 1941 - відповідно 72% і 64%. Тим самим на першій стадії війни в Європі рейх успішно долав економічну блокаду за допомогою Радянського Союзу. Така позиція СРСР сприяла нацистській агресії в Європі чи перешкоджала їй? У 1940 році на Німеччину припадало 52% всього радянського експорту, у т. ч. 50% експорту фосфатів, 77% - азбесту, 62% - хрому, 40% - марганцю, 75% - нафти, 77% - зерна. Після розгрому Франції Великобританія практично наодинці цілий рік мужньо чинила опір нацистам.

У цей важкий рік, коли Люфтваффе бомбили британські міста, кому об’єктивно допомагав Радянський Союз?

А кому допомагали союзники після 22 червня 1941?

За роки війни з Німеччиною за знаменитим ленд-лізом СРСР отримав поставок від союзників на загальну суму в 11 млрд. доларів (за їх вартістю 1945 року). Союзники поставили СРСР 22 150 літаків, 12,7 тис. танків, 8 тис. зенітних гармат, 132 тис. кулеметів, 427 тис. автомобілів, 8 тис. тягачів, 472 млн. снарядів, 11 тис. вагонів, 1,9 тис. паровозів і 66 дизель-електровозів, 540 тис. тонн рейок, 4,5 млн. тонн продовольства і т. д. Всю номенклатуру постачань тут неможливо назвати. Основні поставки танків і літаків від союзників припадають на період з кінця 1941 року по 1943 рік - тобто на найважчий період війни. Західні поставки стратегічних матеріалів становили від радянського виробництва за весь воєнний період: за порохом і вибухівкою - 53%, за авіабензином - більше 55%, по міді і алюмінію - більше 70%, по броньовому листу - 46%. За роки війни в СРСР виробили 115,4 тис. металорізальних верстатів. Союзники поставили ще 44,6 тис. - причому більш якісних та дорогих. Союзники відтягли на себе майже весь флот противника, майже дві третини Люфтваффе, а після висадки в Європі - близько 40% сухопутних сил ворога.

Так обійшлися б ми без допомоги і участі союзників?

Думаю, навряд чи.

Чи була військова потреба в тому, що американці скинули атомні бомби на Японію? У нас багато хто вважає, що тут була не стільки турбота про перемогу над ворогом, скільки демонстрація сили і спроба натиснути на СРСР. Як Ви оцінюєте ту бомбардування-злочин або доцільна військова акція?

- Нагадаю, що США виявилися стороною, атакованою Японією. Формально, вони мали право захищатися будь-яким доступним для себе способом. Звичайно, з гуманітарної та християнської точки зору застосування атомної зброї, жертвами якої стало в першу чергу цивільне населення, справляє жахливе враження. Так само як і невмотивоване знамените бомбардування союзниками Дрездена. Але, зізнаюся, не більше жахливе, ніж, наприклад, медичні досліди над цивільними особами, які ставилися в японському спец загоні № 731 у Маньчжурії. Мета цих дослідів полягала в тому, щоб розробити засоби, за допомогою яких можна було би здійснити бактеріологічну атаку американського узбережжя, наприклад, в Каліфорнії. Той, хто сіє вітер, пожне бурю.

Безперечно, атомні бомбардування в першу чергу повинні були примусити імператора Хірохіто скласти зброю. Ймовірно, що вторгнення союзників на Японські острови забрало би ще більше людських життів. У Європі влітку 1945 року союзники мали в своєму розпорядженні достатньо сил, щоб показати Сталіну свою перевагу і можливості за допомогою демонстрації своєї численної бомбардувальної авіації. Відповісти на Ваш останній питання складніше за все, так як необхідно виходити не з набутого нами досвіду і знань усього післявоєнного часу, а з реалій серпня 1945 року.
А відсторонитися важко.

А що сталося би, якби влітку 45-го така бомба була би не у американців, а тільки в розпорядженні керівництва СРСР? Який найбільш вірогідний сценарій поведінки Сталіна і його оточення?

- Це вже питання не до історика. Все-таки думаю, що Сталіна в будь-яких його політичні кроках протягом всієї кар’єри в більшовицькій партії могли зупинити лише питання доцільності чи загроза, скажімо так, асиметричної відповіді.

Маршал Жуков - геніальний полководець чи людина, яка «не рахувала людей», тобто вигравав битви не вміння, а числом?

- Ті висновки, які у мене склалися про маршала Г. К. Жукова і його операції, дозволяють мені погодитися з останнім судженням. Звичайно, мені знайома і протилежна точка зору, і аргументи опонентів, А. В. Ісаєва, наприклад. Але, чесно кажучи, вони мене не переконують.

З російської історії ми знаємо, що государі часто заважали полководцям. Заважав чи військовим Сталін? Або він був досить розумний для того, щоб у потрібний момент погоджуватися з професіоналами?

- Не так уже й часто. У Московський період, як мені здається, найбільше втручався Іван IV, а ось царі Михайло Федорович і Олексій Михайлович вели себе в цьому відношенні цілком стримано. У Петербурзький період Петро I сам вважав себе полководцем. Катерина II і Павло I цілком довіряли професіоналам на театрах воєнних дій, хоча стосунки з деякими з них у монархів були складними. Олександр I не стільки сам втручався, скільки був схильний часом потрапляти під чужий вплив і відстоювати чужу точку зору як свою. Микола I та Олександр II довіряли професіоналам. Микола II, всупереч поширеній думці, ставши в 1915 році на чолі Дієвої армії, довірив управління військами генералу Алексєєву - що був тоді кращим представником російської військової Академії. Государ уважно вникав в усі питання, але цінував досвід і знання Алексєєва, погоджуючись з його точкою зору.

Сталін був талановитим самоуком. Не можна заперечувати того, що він був дуже здатним вчитися і постійно поповнював свої військові знання, прагнув до того, щоб розбиратися у складних питаннях. Але, довівши до логічного кінця політичний задум Леніна, Сталін створив мобілізаційну систему, яка існувала тільки за рахунок насильства та постійних людських жертв. У ній не було місця для професіоналізму та вільної творчості за означенням.

На відміну від нацистської Німеччини, в СРСР військові стали частиною партійної номенклатури, колективну волю якої висловлював Сталін. А стосунки всередині номенклатури будувалися на основі страху і особистої відданості вождю. Мені здається, що Сталін не заважав військовим, так як вони служили йому і створеній ним системі. Практиковані час від часу розстріли тих чи інших генералів були лише гарною виховною мірою: ніхто не міг відчувати себе в безпеці, навіть якщо користувався, здавалося б, довірою Хазяїна.

Як загалом можна оцінити роль Сталіна у ВВВ? Хотілося б відійти від крайнощів, від політизованих суджень. Зрозуміло, що для багатьох людей радянський період історії - це святе, їх життя, пам’ять, ідеали, і перекидати, таврувати все це - значить перекреслювати, знецінювати сенс їхнього життя...

- З моменту обрання Генеральним секретарем ЦК в 1922 році Сталін готувався до великої війни, перемога в якій повинна була піднести номенклатуру більшовицької партії на небачену висоту. Заради збереження влади номенклатури ВКП (б) він приніс у жертву мільйони селян в роки колективізації і потім перетворив країну в один великий цех з виробництва військової продукції. Заради консолідації режиму і приховування наслідків колективізації він розв’язав «єжовщину». Заради того, щоб вступити у війну в найбільш вигідний для Радянського Союзу момент, Сталін, на подив усього світу, пішов на зближення з Гітлером і надав йому свободу дій в Європі в 1939-1940 роках.

Врешті-решт, система, яку створив Сталін, дозволила йому в роки війни знову принести неймовірні за кількістю жертви, зберегти ленінську державу і владу того «нового класу», партійної бюрократії, чию колективну волю він уособлював. Війна дозволила Сталіну поширити схожі однопартійні режими далеко за межі СРСР - в іншому випадку соціалістичний експеримент безславно закінчився би на десятиліття раніше. Саме Сталін зробив брехню і самообман на всіх рівнях найважливішою основою існування радянського суспільства. Радянський Союз розпався саме через брехню, в яку не вірили вже ні ті, хто її виголошував, ні ті, для кого вона призначалася. У результаті святі ідеали радянського періоду, про які Ви сказали, виявилися схожими на тих язичницьких бовванів, яких кияни з легкістю скинули в Дніпро, прийнявши у 988 році християнство. Ніхто їх не став захищати. Тільки от чи здатні ми знову звернутися до Христа? Чи нас все більше тягне до Сталіна? У мене немає відповіді на це питання.

Чому Міноборони Росії до цих пір приховує так багато документів з історії ВВВ? Соромно відкривати? Спливуть якісь речі, які можуть стати плямою на нащадках багатьох відомих тоді людей?

- Ні, гадаю, насправді проблема серйозніша і не пов’язана із вболіванням за стан і можливі переживання нащадків окремих знаменитих генералів і маршалів. Вважаю, що якщо відкриється безперешкодний доступ до всіх документів ЦАМО, в тому числі і тим, які зберігаються за межами власне архіву в Подольському, та версія війни, яку нам створив Сталін, виявиться зовсім неспроможною. Це стосується дуже багатьох болючих тем і питань - наприклад, оперативного планування в першому півріччі 1941 року, обставин вступу у війну Фінляндії, втрати в окремих операціях, битви за Ржев, партизанського руху, бойових дій у Східній Європі і т. д.

Але головним стане питання - чому ж ми заплатили таку страшну ціну за перемогу і хто несе за це відповідальність? Хоча, звичайно, думаю, що і багато документів армійських політвідділів, наприклад, що стосуються моральної сторони війни, складуть важке враження. Правда не сприятиме збереженню в суспільстві тріумфалізму.

На Заході чимало говорять про безчинства нашої армії у Німеччині.

- На жаль, небезпідставно.

Окремі звірства, згвалтування та мародерства, напевно, в такій ситуації неминучі, але зазвичай вони стримуються найжорстокішими заборонами і розстрілами.

- У мене склалося враження, що це був потік, який неможливо було зупинити ніякими репресіями. А останнім часом замислююся - та й чи намагалися його зупинити?

Розстріли гвалтівників і мародерів були і в нас, але, кажуть, в Східній Пруссії було дане «послаблення», що стало спокусою для багатьох «морально нестійких» бійців. Чи так це? Чи можна сказати, що у своєму поводженні з мирним населенням у Європі (і особливо в Німеччині) ми невигідно відрізнялися від союзників?

- Давайте не будемо голослівно міркувати, а просто знову звернемося до спогадів покійного сержанта Ніколая Нікуліна.

«Петров, як звали листоношу, що здався мені таким милим першому етапі, в кінці війни розкрився як кримінальний злочинець, мародер і гвалтівник. У Німеччині, на правах старої дружби, він розповів мені, скільки золотих годинників та браслетів йому вдалося грабонути, скількох німкень він зіпсував. Саме від нього я почув першу з нескінченної серії розповідей на тему "наші за кордоном". Ця розповідь спершу видався мені жахливої вигадкою, обурила мене і тому назавжди врізалася в пам’ять: "Приходжу я на батарею, а там старички-вогневички готують бенкет. Від гармати їм відійти не можна, не положено. Вони прямо на станині крутять пельмені із трофейного борошна, а біля іншої станини, по черзі бавляться з німкенею, яку притягли звідкись. Старшина розганяє їх палицею: "Припиніть, старі дурні! Ви, що, заразу хочете внучатам привезти!? " Він відводить німкеню, йде, а хвилин через двадцять все починається знову". Друга розповідь Петрова про себе: "Іду це я повз натовп німців, доглядаю молодичку погарніш і раптом дивлюся, стоїть фрау з донькою років чотирнадцяти. Гарненька, а на грудях на зразок вивіски, написано: "Syphilis", це, значить, для нас, щоб не чіпали. Ах ти, гади, думаю, беру дівчину за руку, мамані автоматом в рило, і в кущі. Перевіримо, що в тебе за сифіліс! Апетитна виявилася дівчинка ... "

Війська тим часом перейшли кордон Німеччини. Тепер війна повернулася до мене ще одним своїм несподіваним боком. Здавалося, все випробувано: смерть, голод, обстріли, непосильна робота, холод. Але ж ні! Було ще щось дуже страшне, що майже роздавило мене.
 
Напередодні, переходу на територію Рейху, у війська приїхали агітатори. Деякі у великих чинах. "Смерть за смерть! Кров за кров! Не забудемо! Не пробачимо! Помстимося! "І так далі ... До цього грунтовно постарався Еренбург, чиї тріскучі, дошкульні статті всі читали: "Папа, убий німця!" І вийшов нацизм навпаки. Правда, ті бешкетували за планом: мережа гетто, мережа таборів. Облік та складання списків награбованого. Реєстр покарань, планові розстріли і т. д. У нас все пішло стихійно, по-слов’янськи. Бий, хлопці, пали, глуши! Псуй їхніх баб! Та ще перед наступом рясно забезпечили війська горілкою. І пішло, і пішло! Постраждали, як завжди, невинні. Бонзи, як завжди, втекли ... Без розбору палили будинки, вбивали якихось випадкових бабусь, безцільно розстрілювали стада корів. Дуже популярна був вигаданий кимось жарт: "Сидить Іван поблизу палаючого будинку. "Що ти робиш?" - Питають його. - "Так ось, онучі треба було просушити, багаттячко розвів" ...

Трупи, трупи, трупи. Німці, звичайно, покидьки, але навіщо ж уподібнюватися їм? Армія принизила себе. Нація принизила себе. Це було найстрашніше на війні. Трупи, трупи ... На вокзал міста Алленштайн, який доблесна кіннота генерала Осліковського захопила зненацька для супротивника, прибуло декілька ешелонів з німецькими біженцями. Вони думали, що їдуть у свій тил, а потрапили ... Я бачив результати прийому, який їм надали. Перони вокзалу були покриті купами розпотрошених валіз, вузлів, баулів. Всюди одежина, дитячі речі, розпоротий подушки. Все це в калюжах крові ...

"Кожен має право послати раз на місяць посилку додому вагою в 12 кілограмів", - офіційно оголосило начальство. І пішло, і пішло! П’яний Іван вривався у бомбосховище, трахкав автоматом об стіл і страшно вилупивши очі, кричав: "УРРРРРА! Гади! "Тремтячі німкені несли з усіх боків годинники, який згрібали в "сидір" та несли. Прославився один солдатик, який змушував німкеню тримати свічку (електрики не було), у той час, як він рився в її скринях. Грабуй! Хапай! Як епідемія, ця напасть захлеснула всіх ... Потім вже взялися за розум, та пізно було: чорт вилетів з пляшки. Добрі, ласкаві російські мужики перетворилися на чудовиськ. Вони були страшні поодинці, а в стаді стали такими, що й описати неможливо! »

Думаю, що коментарі зайві.

У масовій свідомості залишаються два міфологічних погляду на Сталіна: або він джерело всіх перемог (культ), або «серійний вбивця» (демонізація). Чи можливий сьогодні об’єктивний, неупереджений погляд?

- Усе залежить від критеріїв, які Ви використовуєте, і від системи цінностей. Наприклад, одні вважають вищою цінністю державу, чия велич і інтереси державного апарату домінують над інтересами суспільства і приватних осіб. Громадянин - це необхідний витратний матеріал. І якщо Сталін смітив власним народом, то виключно заради його блага та кінцевої переможної мети.

Інші вважають кожну людину Творінням Божим, неповторним і унікальним. З цієї точки зору суть елементарної політики полягає в створенні таких умов, за яких би підвищувався добробут громадян, захищалися їхнє життя, безпека та майно. Головний критерій ведення війни - прагнення до мінімізації жертв серед власного населення і військовослужбовців. Здоровий егоїзм.

Зрозуміло, що за таких ціннісних розбіжностей узгодити діаметрально протилежні оцінки Сталіна не можна...

 
Просмотров: 705 | Добавил: gaidamaky | Рейтинг: 5.0 |
Всего комментариев: 0
Форма входа
Календарь новостей
«  Травень 2010  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
     12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930
31
Поиск по новостям
Друзья сайта
 


Український рейтинг TOP.TOPUA.NET
 Погода в Україні
Статистика
Copyright MyCorp © 2006 Створити безкоштовний сайт на uCoz