Начало » 2012 » Жовтень » 4 » Українські козаки – учасники боротьби за незалежність України у XX столітті. Частина перша (1917 – 1932 рр.)"
Українські козаки – учасники боротьби за незалежність України у XX столітті. Частина перша (1917 – 1932 рр.)"
09:21
Анатолій Грива завершив роботу над своєю новою книгою. "Українські козаки – учасники боротьби за незалежність України у XX столітті. Частина перша (1917 – 1932 рр.)"
1917 рік став для народів Російської царської імперії переломним, трагічним і водночас звитяжним. Після відречення царя від престолу з’явилися заклики про волю народів і їхнє право на самовизначення, про федеральний устрій Росії. Частини і з’єднання Російської армії в умовах Першої світової війни почали масово націоналізовуватися, сформувалися українські, російські, білоруські, латиські, польські та інші національні військові формування. Тимчасовий уряд Росії намагався контролювати ситуацію в державі та здійснювати державне управління. Генерали та старшини – українці за походженням та українізовані військові частини вже колишньої Російської армії передислоковувалися в Україну, щоб «всі сили, всі відомості, що так цінувалися чужинцями, віддати своїм». На початку березня 1917 р. в Україні був створений представницький орган, який об'єднував "українські організації на спільних домаганнях: територіальної автономії України з державною українською мовою” – Українська Центральна Рада (УЦР). І якщо УЦР у березні 1917 р. визначала своїм стратегічним завданням лише досягнення національно-територіальної автономії України у складі реформованої федеративної, демократичної Російської держави, то в січні 1918 р. вже своїм IV Універсалом вона проголосила «самостійність і незалежність УНР як вільної суверенної держави українського народу». Такий швидкий «еволюційний шлях» УЦР пройшла під впливом самостійницької ідеології, яка поширилася у середовищі військ і яка вимагала негайного оголошення України самостійною державою з власними національними збройними силами; під впливом рішучих вимог Третього Всеукраїнського військового з’їзду щодо «негайного проголошення Української незалежної республіки, повної українізації армії і флоту», а також більшовицького перевороту в Росії, що знищив Тимчасовий уряд, та збройного наступу на Україну російських червоногвардійців. З приходом до влади в Росії більшовиків політична ситуація в Україні швидко змінилася, у УЦР зникли всі ілюзії щодо можливостей порозумінь з більшовиками на демократичних принципах і формування з ними будь-яких добросусідських відносин. Розпочалася війна, яка поставила вимогу – негайно відмовитися від спроб створення народної міліції та розпочати формування регулярної кадрової Української армії. На всю територію колишньої Російської імперії поширилася велика війна, яка складалася з двох головних конфліктів. Один конфлікт відбувався між більшовицькими «червоними» та цілою добіркою їхніх «білих» ворогів за контроль над центральним російським урядом. Усі учасники цього конфлікту намагалися відновити Російську імперію у тій чи іншій формі. Другий конфлікт полягав у низці зіткнень між, з одного боку, червоними та білими, а з другого – збройними формуваннями незалежних республік, які виникли на колишніх прикордонних землях царської імперії (Українська Народна Республіка 1917-1920 рр., Кубанська Народна Республіка 1918-1920 pp., Донська Республіка 1918-1920 pp., Польська Республіка 1918-1939 рр., Далекосхідна республіка 1920-1922 рр., Фінляндія, яка 6 грудня 1917 р. проголосила свою незалежність від Російської імперії) та які прагнули розвивати свою державність окремо і від червоної і від білої Росії. В Україні у цей історичний період воювало понад одинадцять армій. Українські військові сили були поділені між прихильниками Центральної Ради, що існувала спершу, а пізніше Української Народної Республіки, Української Держави і сформованої згодом Директорії. На землях Західної України діяла Українська Галицька Армія. Німецька та Австро-угорська армії на Східному фронті залишалися аж до лютого 1919 р., щоб допомогти справі української незалежності. «Червона армія» України дістала міцну підтримку серед робітників-росіян Донбасу, крім того, їй допомагали додаткові військові підрозділи, направлені центральним більшовицьким урядом з Москви. «Російська армія добровольців» генерала Денікіна, спираючись на французьку підтримку, висадилася в м. Одесі; її наступниця – «біла армія» барона Врангеля – отаборилася в Криму. Польська армія Пілсудського на початку 1919 р. завдала поразки військам Західноукраїнської Республіки, а потім, у квітні 1920 р., наступала на м. Київ у союзі з Українською армією Директорії. Селянська партизанська війна під проводом анархіста отамана Махна, отаманів Григор’єва, Зеленого та ін. охопила великий регіон України. За два роки українська столиця – м. Київ – п'ятнадцять разів переходила в різні руки. Берестейський мир, підписаний 1918 р. між УНР, з одного боку, та Німеччиною, Австро-Угорщиною, Туреччиною і Болгарією – з другого, визнав Україну суверенною державою і врятував її від поглинення радянською Росією. Договір між Україною і Четверним союзом не містив у собі пунктів, принизливих або тяжких для УНР. Сторони відмовлялися від взаємних претензій на відшкодування збитків, спричинених війною, обмінювалися військовополоненими і зобов'язувалися відновити взаємні економічні відносини. Додатковими умовами договору були збройна допомога УНР для боротьби з більшовиками та позика їй у сумі мільярда карбованців. Зобов'язання УНР були цілком конкретні: за першу половину 1918 р. поставити Німеччині та Австро-Угорщині 60 млн. пудів хліба, 2750 тис. пудів м'яса (живою вагою), іншу сільськогосподарську продукцію і промислову сировину. За умовами договору, укладеного з Росією 3 березня 1918 р., Раднарком зобов'язувався визнати законність уряду УЦР на території України і укладений ним договір із країнами Четверного союзу, Росія повинна була негайно вивести свої війська з УНР, припинити будь-яку агітацію і пропаганду проти уряду, громад та установ УНР, укласти з нею мирний договір. Але після повного звільнення українсько-німецькими військами території України від російських військ командування німецької армії зіштовхнулося з проблемою неспроможності керівництва УНР виконати взяті на себе зобов’язання щодо продовольчих поставок. Німці почали втручатися у питання діяльності центральних і місцевих органів державної виконавчої влади, вони навіть запровадили в Україні німецькі військово-польові суди і заарештували двох міністрів Центральної Ради. У цей час в Україні загострилася суперечка щодо власності на землю та засоби виробництва. Українська демократично-хліборобська партія вимагала визнати принцип приватної власності як основу народного господарства та повернути власникам, включаючи поміщиків, конфісковані засоби виробництва. Була висунута вимога замінити владу Центральної Ради диктатурою сильної особи, обраної з-поміж військових. 29 квітня 1918 р. на засіданні Всеукраїнського з’їзду хліборобів-власників було обрано П.Скоропадського Гетьманом всієї України. В Україні була запроваджена нова форма державного устрою – Гетьманат. На цьому завершився період існування Центральної Ради – із 7 березня 1917 р. до 29 квітня 1918 р., тобто впродовж 13 з половиною місяців Центральна Рада пережила разом з усією Україною величезну еволюцію – від підданства – через автономію – до незалежної Української держави. Вона добилася визнання прав українського народу на свою державу, свою культуру, свою мову. Але спроба консервативних політичних сил шляхом встановлення авторитарної влади Гетьмана стабілізувати ситуацію в Україні зазнала краху. Скориставшись несприятливою для гетьманату політичною обстановкою – поразкою країн Четверного союзу у війні та вибухом революції в Німеччині, опозиційні до режиму українські політичні сили вдалися до його збройного повалення. Проти німецьких військ і гетьманської адміністрації проводилася безкомпромісна партизанська боротьба військовими організаціями українських есерів та більшовиків.
Соціалістичні та соціал-демократичні партії створили Національно-державний союз як опозиційний блок, який дістав назву – Український національний союз. Національний союз очолив В.Винниченко, який негайно вступив у контакт з представниками Росії, які пообіцяли йому допомогу у антигетьманському повстанні. Після поразки Німеччини у Першій світовій війні для «заспокоєння» слов’янського Сходу Англія і Франція поділили між собою сферу впливів. Україна і Польща потрапили у сферу французьких впливів, а Кавказ – англійських. Франція планувала політично та стратегічно підтримати російські реставраційні групи для відновлення великої неподільної Російської імперії. Восени 1918 р. Президент Франції обіцяв П.Скоропадському навіть прийняти Україну до складу Антанти за умови сплати частини російського царського боргу, на що гетьман дав свою згоду. 14 листопада 1918 р. Гетьман задекларував федеративний союз з білогвардійською Росією, чим розраховував здобути прихильність антантівських дипломатів, але антигетьманське повстання і прихід до влади Директорії звели плани співпраці України з Францією нанівець. Директорія як речник і оборонець суверенності України була перешкодою до реалізації планів і рішень Франції. Французи не хотіли мати справи з соціалістами Винниченка і переключилися на переговори з білим рухом у Росії.
Виступ проти гетьманського режиму відбувся під гаслами передусім соціального характеру, хоча й з певним національним забарвленням, і Директорія в ході повстання зробила все, щоби максимально активізувати революційний процес. Але вона зволікала з визначенням свого політичного курсу. І цим швидко скористалися інші політичні сили, які також претендували на владу – насамперед більшовики, а також «ліві» українських партії. Директорія порівняно легко здобула перемогу над гетьманщиною і прийшла до влади. Але це свідчило не про її силу, а про слабкість суспільних сил, що намагалися побудувати українську державність на авторитарних засадах. Революційно-демократичні традиції в конкретних історичних умовах того часу виявилися сильнішими від консервативних. Збройне повалення Гетьманської Держави, в результаті якого була відновлена УНР і влада перейшла до Директорії, по суті розв’язало повномасштабну громадянську війну в Україні. І з перемогою Директорії ця війна не припинилася. Наприкінці 1918 р. на всій українській етнічній території Галичини, Буковини і Закарпаття була проголошена Українська держава (пізніше ЗУНР), яка в результаті Першолистопадового повстання, взяла контроль над більшістю територій, на які претендувала. Проголошення незалежності ЗУНР викликало крайнє невдоволення Польщі, яка також претендувала на ці землі, що вилилося в польсько-українську війну 1918-1919 рр., яка завершилася поразкою українців.
У такій надзвичайно складній військово-політичній ситуації, що склалася в Україні наприкінці 1918 – на початку 1919 рр., уряди України не могли дійти згоди у питаннях – яку Українську державу будувати: незалежну, соціалістичну чи монархічну, і які держави мають стати її союзниками. Особливо гостро ці проблеми постали весною 1919 р. коли загострилися суперечки між «лівими» та «правими» партіями з питань вибору союзників і шляхів подальшого будівництва держави. Представники правих партій намагалися схилити лідерів Директорії до налагодження співпраці з Антантою, а «ліві» соціалістичні партії, що були в опозиції до діючого тоді уряду УНР, проводили всебічну пропаганду ідеї порозуміння з більшовиками. Директорія тоді пішла на поступки лідерам лівих партій і в перших числах квітня 1919 р. оголосила чергову зміну кабінету міністрів. На думку українських самостійників, новий уряд дотримувався тактики запровадження в Україні ладу, близького за своїм соціальним змістом до більшовицького, а більшовики, в свою чергу, прагнули запровадити радянський режим силами самих же українських «лівих». Як наслідок – ще більше посилилося протистояння між лівими та правими партіями, поглибилися суперечності між УНР і ЗУНР, виникли суперечки між військовим керівництвом. Частина військового керівництва – Наказний отаман Дієвої Армії УНР О.Осецький, начальник штабу А.Мельник та командир Корпусу Січових Стрільців Є.Коновалець – виступили за примирення з більшовицькою Росією і розгортання боротьби з Польщею. Натомість командувач Північної групи Армії УНР отаман В.Оскілко, підтримуючи Українську Партію Самостійників, здійснив спробу державного перевороту, що ще більше дезорганізувало Українську армію. Пізніше В.Оскілка одні звинувачували в зраді й переході на бік більшовиків, а інші – у спробі у змові з денікінцями змістити з посади С.Петлюру. Але головним наслідком виступу В.Оскілка було те, що Уряд УНР відмовився від спроби замирення з радянською Росією.
Провід Директорії УНР разом з військовим керівництвом вважали неможливим знайти порозуміння і з білогвардійським керівництвом, яке відстоювало ідею "єдиної і неділимої Росії” і відкидало право України на свою власну державність. Директорія УНР вважала за можливе мати союзником Польщу. Навпаки ж, провідні кола ЗУНР разом з військовим керівництвом УГА не вважали за можливе порозумітися з керівництвом Польщі, яка окупувала Західну Україну. Галицький уряд Петрушевича запевняв, що лише союз України з Денікіним врятує українську незалежність. Начальна Команда УГА, не чекаючи вирішення проблеми політичними методами, самочинно розпочала переговори з денікінським командуванням і в листопаді 1919 р. підписала договір з Денікіним, який ще більше ускладнив ситуацію і зробив неможливим подальше утримання фронту. Армія УНР змушена була перейти до партизанських форм боротьби, в легендарний Зимовий похід по тилах денікінських і більшовицьких військ, а С.Петлюра 6 грудня 1919 р. виїхав до Варшави із завданням полагодження зовнішньополітичних проблем, які вимагали нагального вирішення.
Підписання Варшавського договору 1920 р. було спричинено безвихідною ситуацією, в якій перебувала Україна. Паризька мирна конференція (1919-1920 рр.), яка була скликана державами-переможницями у Першій світовій війні для вироблення і підписання умов з переможеними державами, ухвалила рішення про приєднання Східної Галичини до Польщі. Усі намагання Петлюри, щоб Антанта визнала незалежність України, залишилися безуспішними. Крім цього, Антанта застосувала повну блокаду України, не дозволяла доставляти навіть санітарні матеріали та медикаменти, які український уряд закупив у Американської Ліквідаційної комісії. Боротьба українців в обороні незалежності вступила в період повної ізоляції від західного світу. Ні уряди, що визнали УНР, ні міжнародний Червоний Хрест, ні інші благодійні європейські організації не вважали за потрібне допомогти українцям, які продовжували вести виснажливу, смертельну боротьбу з більшовизмом, що готувався до походу на Захід. Тому Петлюра шляхом політики зближення з Польщею сподівався отримати визнання України Антантою, а потім, одержавши від них допомогу в боротьбі з більшовиками, повернутися на рідні терени. Для продовження боротьби проти більшовицької Москви нічого іншого не залишалося, як піти на підписання такого нерівноправного договору.
У квітні 1920 р. об'єднані українсько-польські збройні сили розпочали наступ на Київ, який був визволений у травні 1920 р. Але, маючи значну чисельну перевагу, Червона армія в середині травня, перейшла в контрнаступ, кинувши в прорив Кінну армію Будьонного. Наступ Червоної армії відбувався під гаслом: «На Захід! Через труп Білопольщі пролягає дорога до всесвітньої пожежі!». Командири Червоної армії нахвалялися, що «процокотять підковами по вулицях Парижу ще до кінця літа». Величезними зусиллями польським і українським військам вдалося зупинити наступ більшовицьких військ, здійснити блискавичний контрнаступ і примусити Червону армію до безладного відступу. Особливо жорстокими та героїчними були бої за міста Львів, Варшаву та Замостя. І завжди українці і поляки були в одному строю, протистоячи спільному ворогу забезпечивши перемогу союзних військ під Варшавою, що відома світовій історії як «диво на Віслі».
Відхід Української армії у листопаді 1921 р. за межі України не припинив збройної боротьби за незалежність України. До кінця 30-х років, а подекуди аж до 1941 р., повстанські загони вели запеклу боротьба проти більшовиків, що засвідчило остаточне звільнення українців від омани більшовицької агітації і пробудження національної самосвідомості. У процесі повстанської боротьби остаточно завершувався процес "відродження нації”, а повстанці стали своєрідним "ферментом” перетворення українського народу в модерну націю. Під їх впливом сформувалася нова генерація борців, що перейняла естафету визвольної боротьби у 1930-1950-х рр.
У 1921 р. в Україні більшовики отримали внутрішню війну, яка зупинила їх рух на Захід. Невдячний західний світ, що так кволо допомагав українським повстанцям, знову, як колись від татар і турків, був врятований Руссю-Україною від нової орди – більшовизму. Українські провідники, враховуючи причини та наслідки української революції, виробили спільну для більшості українських громадсько-політичних сил позицію – боротьба за Українську Самостійну Соборну Державу, яка лягла в основу існування Українського визвольного руху, що набрав силу в середині 20 століття.
